Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Що? Нам не потрібен скандал!

— Це подвиг, а не скандал! — пояснив я. — Що там нового у наших північних сусідів?

— На Харків сунуть великі сили. Вони розтрощили наші прикордонні укріплення і наступають далі.

— Що за сили? Знову «беркутня»?

— Ні, інші. Вони у спортивній формі: труси, футболки. Величезними м’ячами легко нищать танки, літаки й піхоту. Спортсменів не бере ані артилерія, ані ракети! Що робити?

— Якого вони кольору?

— Червоно-білі!

— О, так це «спартачі»!

— Хто?

— «Спартачі»! І в мене є спосіб їх зупинити!

— Який?

— Нехай терміново готують транспортний літак, який може прийняти в себе автобус, — наказав я. Тим часом рахунок став 6:3, і з трибун пролунали перші оплески.

— Літак мусить відвезти з Києва до Харкова автобус із тими, хто зможе зупинити «спартачів». За півгодини закінчується матч. Нам потрібен коридор від «Олімпійського» до Борисполя! Швидко готуйте!

— Пане Владюшо, але як…

— Усі пояснення потім! Готуйте! — Я вимкнув телефон. Поплескав по щоках Бухгалтера. Той розплющив очі. — Друже, вставай.

— Що зі мною сталося?

— Це через страх. Чудовиська випромінюють страх, і ти не витримав. Нічого страшного, буває. Бери Мовчуна, на виході знайдіть Георгія й дуйте в Бориспіль. Чекайте мене там.

— А охорона? Якщо тебе спробують убити?

— Я з цими чудовиськами, до мене ніхто й близько не підійде. О, шість — чотири! Ярмоленко творить дива! Нумо, швидше!

Бухгалтер підвівся, підняв Мовчуна, той теж опритомнів. Та і взагалі весь стадіон потроху почав оживати. Гамір розмов, оплески, поодинокі викрики. Я підійшов до лави запасних «Партизана». Тренера в команди не було, бо виникла вона лише заради одного матчу, та й той не змогла довести до кінця. Але був головний гравець, який нервово спостерігав за подіями на полі.

— Чорт забирай! Не давайте йому приймати м’яч! — кричав він своїм, які марно намагалися зупинити Ярмоленка.

Я схопився за стійку над лавою, щоб не впасти, бо почувався вкрай погано.

— Вибачте, а можна вас запросити на матч до Харкова? — спитав я. Витримав погляд гравця. Здається, це був Сашко Лохманчук. У тому матчі з німцями він забив чотири м’ячі, але зараз був травмований і в грі участі не брав.

— До Харкова? Можна й до Харкова, давно там не були, — кивнув Лохманчук. — Післязавтра приїдемо.

— Вас відвезе літак.

— Ми не літаємо, тільки по землі, на нашому автобусі.

— Літак вас забере разом з автобусом, — пообіцяв я. — А в Харкові вас чекатимуть тисячі глядачів.

— Лайно! — крикнув Лохманчук, бо рахунок зробився 6:5.

— То поїдете?

— Треба поговорити з хлопцями.

Я вже було розслабився, коли гравці «Партизана» несподівано спіймали киян на контратаці. 7:5. А далі весь «Партизан» став у своїй штрафній і почав грати на відбій. Динамівці атакували, але забити ніяк не вдавалося. А час до закінчення матчу спливав. І коли пролунає фінальний свисток, а «Динамо» програватиме, гравці «Партизана» знищать суперників. Просто розриватимуть навпіл, питимуть кров, желіпатимуть м’ясом. Спочатку вбиватимуть тих, хто на полі, — суддів теж. Потім займуться лавою запасних. А потім перейдуть на глядачів. Не знаю, чи зможуть «партизани» знищити повний «Олімпійський», але я бачив, як вони за кілька хвилин знищили кілька сотень глядачів на трибунах стадіону в райцентрі, і перевіряти не хотів.

— Пане тренере, нехай атакують, інакше буде біда! — Я підбіг до Реброва. Той здивовано подивився на мене. — Вони знищать нас всіх! Потрібні голи!

— Уперед! Уперед! — закричав Ребров.

Мені зателефонувала Тетяна Павлівна.

— Літак готовий, коридор готують. Що ви робите на стадіоні? Вас знімають камери!

— Я роблю те, що й завжди, — рятую Україну. Нехай знімають!

— Пане Владюшо, Харків у небезпеці!

— Я розумію. Все буде добре! Тільки прикривайте літак, щоб його не збили в повітрі, і тримайте злітну смугу, щоб було де сісти. І зупиніть нарешті голову МВС! Він узяв нас у заручники, ми ледь утекли. Гол! — заверещав я, бо кияни нарешті забили. Зробив це Сидорчук.

— Ми зупинимо його, врятуйте Харків!

— Харків буде наш, — запевнив я. — Ну давайте, хлопці, давайте! Не тріпайте мені нерви!

Я ледь волосся на собі не рвав, бо наші атакували, а м’яч не йшов у ворота. Почалися додані три хвилини. Я подумав, що це мій останній шанс утекти. Потім тут почнеться різанина, і втекти я не зможу, бо буду паралізований від жаху. Але як я міг утекти? Я вирішив залишатися з хлопцями. До останнього. Ми не могли програти!

— Уперед! — заверещав я. Весь стадіон гнав динамівців забивати, і вони зробили це секунд за двадцять до закінчення ігрового часу. Потужний удар Гармаша з-за меж штрафного майданчика, одразу три рикошети — і м’яч таки перетнув лінію воріт. Мені схотілося підхопитися й кричати від радощів, але я ж знав, що це ще не кінець. З ФК «Партизан» неможливо зіграти внічию. Або виграєш і живеш, або програєш і гинеш, тільки так. Почали гру з центру поля, менше півхвилини часу — і фінальний свисток. Тепер мала бути серія пенальті, в якій клас уже не мав такої ролі, як у грі. Все починало залежати від везіння.

Нервові хвилини. Наш забив, удар суперника відбив Шовковський, наш промазав, «партизан» забив, наш забив, Шовковський відбив, наш поцілив у штангу, «партизан» забив. Бив Ярмоленко, потужний удар у саму дев’ятку, з якої м’яч по несподіваній траєкторії вилетів у поле. Всі завмерли. Я подумав: не може бути. Не може бути. Заради чого тоді все? Але я знав, що в житті буває по-різному. Заплющив очі й чекав удару гравця «Партизана», який міг стати останнім для всіх нас. Тисячоголосий крик! Шовковський відбив, м’яч влучив у штангу, покотився лінією воріт і таки викотився з них. Потім наш забив, а в гравця «Партизана» поїхала нога, і удару не вийшло: м’яч ледь поскакав до воріт, де Шовковський знущально зупинив його ногою. Якби він знав ціну цієї гри, він би ліг на м’яч усім тілом. Але він не знав.

Стадіон заревів, «Динамо» перемогло. На слабких ногах я пішов до лави «Партизана». Гравці були дуже не в настрої, мовчали, зібрали речі в звичайні солдатські клунки й пішли до автобуса. Навіть у роздягальню не заходили. Автобус чекав біля стадіону. Це був старий «ЗіС-16», іще довоєнного (мається на увазі Друга світова війна) випуску. Хлопці почали всідатися.

— То як, зіграєте з Харковом? — спитав я. На мене й уваги не звертали.

— Гарнізонна команда! Всіх вибили з чемпіонату міста, кажуть, що в будь-кого виграють! — збрехав я.

— Гарнізонна? — перепитав, визирнувши, Лохманчук.

— Ага. У них іще німець тренер. Любить повчати, що порядок