Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Це про війну?

— Пам’ятник для меморіалу загиблим на Донбасі. У нас їх уже більше півсотні полягло. Часу мало, а роботи багато.

— Вуха, ти потрібен нам лише на один день. Просто допоможи. Інакше пам’ятник доведеться ставити всій країні.

Він поміркував, зітхнув.

— Ну, треба так треба. Що робити?

— Скульптуру. Бери інструмент. Щоб працювати по салу.

Вуха здивовано подивився на мене. Всі інші теж.

— По салу? Владюшо, ти що, тойво?

— По салу. Збирайся, а ми зараз на базар. Десь через годину заберемо. Ходімо, — наказав хлопцям. Роздав їм готівку. Георгію наказав узяти таксі і їхати м’ясними магазинами, купувати сало. — Нам потрібне найкраще. Щоб не менше трьох пальців товщини. З м’ясною проріззю. Ніжне. Бажано смалене соломою, але це вже як вийде. Бачиш таке, купуєш усе, що є.

Бухгалтеру я дав завдання шукати рідкий азот. Ми ж із Мовчуном подалися на базар. Я збирався сам піти, але Мовчун відмовився самого відпускати. На базарі ми зчинили фурор, бо взяли візок і почали брати все придатне сало. А такого тут було достатньо.

— Бачиш, яка благословенна тут земля. Найкраще сало у світі тут, на лівобережжі, між Десною і Ворсклою! — радів я.

Добряче навантажилися, купивши понад два центнери. Викликали вантажне таксі. Заїхали до скульптора. Там уже чекав Георгій. Повантажили все сало, а тут і Бухгалтер приїхав із азотом. Вуха спочатку напружився, але потім трохи розм’як, особливо коли я запропонував випити.

— Хлопці, а куди ото стільки сала? — спитав водій. Він почав трохи хвилюватися, бо з цим вантажем ми виглядали підозріло. Я дав йому кілька сотень і попросив заїхати в найближчий господарський магазин. Там купили дощок, цвяхів, молоток і пилку й поїхали за місто. Я знав один мальовничий пагорб на березі, наказав везти нас туди. Підйом був крутий, довелося вийти і підштовхувати, але таки вилізли. Відпустив таксиста, а хлопцям наказав збивати з дощок ящик два на два метри і в глибину півметра. Потім у той ящик ми виклали все сало, і я наказав морозити його азотом, щоб зручно було висікати, як по дереву чи каменю. Поки хлопці займалися, я з Вухами відійшов, пояснив, що від нього потрібно. Дав іще випити, бо скульптор знову почав нервувати, озирався, смикався від кожного звуку.

— Дивіться, он їде! — крикнув і показав на машину, яка їхала до нас. — Що буде?

— Ти що, дикий? Це простий «Ланос», чого ти смикаєшся, наче це кацапський танк? Спокійно!

«Ланос» важко пхався, але таки виїхав на пагорб. Із нього вийшов чоловік років за сорок із підлесливо-пихатою мордою корупціонера. Сказав, що він голова сільради, і поцікавився, що ми тут робимо.

— Ленд-арт, сучасне мистецтво, — збрехав я.

— А дозвіл, дозвіл же треба! Землю сільради використовуєте, а дозволу немає! Недобре! А ви хто будете? — Він нишпорив по нас своїми невеличкими оченятами, сканував, скільки грошей можна збити.

— Люди добрі.

— Так не можна! Щоб ото на чужу землю приїхати й бозна-що робити! Не можна! Це порушення законодавства, я змушений буду акт скласти, може, навіть міліцію викликати.

— І що ж робити? — спитав я.

— Ну, треба щось вирішувати. — Сільський голова хвилювався, аж піт під руками на сорочці виступив. Було йому лячно, але й відступати не хотів, бо нюхом чув гроші. Грошики-грошенята, від яких ніс у нього роздувався, наче в дикого бика.

— Скільки? — спитав я. Хлопці вже закінчили морозити сало, і Вуха взявся до роботи.

— Що — скільки? — підозріло подивився на мене голова.

— Скільки коштує використання земель сільради?

— Ну, я не знаю. Це аби просто рілля. А тут же таке місце! — Голова роззирнувся, мрійливо зітхнув, наче звертав увагу на мальовничість краєвидів. — Райське прямо місце, самі подивіться. А ви його оце засмітили. Якісь залишки тваринного походження…

— Це не залишки, це сало. До того ж вищого ґатунку. Скуштувати не бажаєте? У нас і випити є.

— Ну, не знаю… — засумнівався голова. Невдовзі вже випив чарку, закусив салом. — О, смачне. А чого він на землю його кидає?

Вуха різцями шматував заморожене сало, вирізав те, що потрібно, а хлопці додавали азоту, щоб сало залишалося кам’яним.

— Так треба, — запевнив я і налив ще. Ідея була накачати голову, але після третьої чарки він несподівано заявив, що досить, і знову почав говорити за гроші.

— Ось і хімія якась тут у вас, — кивнув на посудину Дьюара, де був азот. — Це ж ви забрудните природу, а нам тут жити! Корівки пасуться, молоко дають, а воно отруєне, недобре, рак від нього! І сміття багато залишиться, це ж нам прибирати!

— Так он по ярках тут сміття багато валяється, і ніхто не прибирає, — звернув я увагу на кілька стихійних звалищ біля пагорба.

— Приберемо, обов’язково приберемо, — запевнив голова. — Ну, і взагалі, треба ж було спочатку дозвіл, а так штраф, бо без дозволу, хімія, ой недобре як.

— Скільки? — знову спитав я, бо не любив розмов із корупціонерами.

— Сто тисяч, — сказав голова. Я подивився на нього, здивувався — від трьох чарок людина вже берега пустилася. Голова дивився на мене скляними очима, схожий на ящірку чи змію.

— Скільки? — про всяк випадок перепитав я.

— Сто тисяч! — повторив голова.

Я ще думав, як вести розмову далі, коли Бухгалтер залишив азот, підійшов до голови, ввалив йому в обличчя й додав ногами. Я аж не чекав.

— Ах ти ж тварюка! Лайно! — Бухгалтера довелося відтягати, бо вбив би. — Блядина! За тебе люди кров проливали, а ти тут мародерством займаєшся!

Бухгалтер знову кинувся бити, я б його не стримав, але допоміг Мовчун. Удвох ледь зупинили. Скривавлений голова скрутився на землі й тихенько скавчав:

— Вибачте, вибачте! Нічого не треба, я ж не знав, не знав! Я поїду, поїду, я вас не бачив, поїду. — Він важко підвівся й ледь поплентався до свого «Ланоса».

— Стій! — наказав я. — Сідай біля машини й сиди. Коли скажу, тоді і поїдеш. Спробуєш утекти — пристрелю.

Показав йому пістолет, голова затрусився ще сильніше і став запевняти, що залюбки посидить, подихає свіжим повітрям.

— Якщо що, я його записав, — прошепотів мені Георгій. — Як він хабар вимагав.

Я кинув, підійшов до сала, з яким працював Вуха. Він був талановитим скульптором і робив усе так, як я й хотів. Дуже точний портрет.

— Вибач, погарячкував. — Це підійшов Бухгалтер. — Ненавиджу цю сволоту.

— Та ти правильно все зробив. Якби за кожну вимогу хабара в Україні били в обличчя, рівень корупції вдалося би сильно зменшити.

— У нас можуть бути неприємності через нього. Все ж таки представник влади. —