Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Журналіст почав похапцем їсти.

— І куди вони поїхали, ці «партизани»? — спитав Бухгалтер.

— На наступний матч. Вони ніде не зупиняються, раз-два на тиждень грають у футбол. Якщо виграють, наїдаються, якщо ні, їдуть далі. Зникають лише на зиму, бо взимку ж у футбол у наших краях не грають. Мабуть, залягають у сплячку, — пояснив я. — Смачно? — спитав у Георгія.

— Ой, дуже.

— До тебе вже зверталися? — спитав я. Георгій закивав.

— Ага, написав Владислав Івченко, автор Івана Карповича. Дуже скаржився.

— На що? — здивувався я.

— Іван Карпович приходив до автора, і на зустрічі було завдано травм. Автор каже, що Іван Карпович дуже образився, що автор не міг написати йому щасливе життя з коханою жінкою, якоюсь італійською красунею, натомість написавши, що жінку вбили. Оце Івану Карповичу й не сподобалося — аж до застосування фізичної сили і погроз зброєю.

— Ну, чесно кажучи, я Івана Карповича розумію. Аби мою кохану жінку вбили, я б теж дуже образився. — Я подумав про Білу вбивцю. — Але до чого тут я, чому автор до мене звернувся?

— Він здогадався, що саме ви викликали Івана Карповича. Просив відправити його назад або провести бесіду, щоб він не нападав на свого автора. Цей Владислав слізно просив, я пообіцяв вам його прохання передати. Оце передаю. — Радісний Георгій з апетитом їв.

— А кремлядь зверталася? — спитав я. Георгій аж вдавився, закахикав.

— Хто звертався? — перепитав, коли ковтнув їжу.

— Що пропонували?

— Ви про що? Пане Владюшо, я не… — Георгій закляк, бо Бухгалтер підійшов зі спини й приставив до голови палець, який цілком міг здаватися дулом пістолета. Георгій важко задихав. Подивився мені в очі. — Так, мені пропонували. Багато разів. Спочатку просто гроші, потім великі гроші. Але я не погодився. Я хочу увійти в історію. І зараз я завдяки вам перебуваю там, де історія робиться! Та що там, я разом із вами роблю історію! Аби ви знали, як мені заздрять колеги, що я увійшов до вас у команду! Я роблю те, що завжди мріяв робити. Вони не куплять мене.

— А що вони хотіли?

— Спочатку — щоб я просто повідомляв про все. Особливо їх цікавили ваші плани. Що збираєтеся робити.

— А потім?

— А потім мені пропонували вбити вас. Отруїти або просто почепити активований маячок, і прилетить ракета. Але я відмовився.

— Чому мені не сказав?

— Боявся, що ви мене виженете, подумаєте, що я заслабкий і не витримаю. Я хочу бути з вами, я воюю, я потрібен вам! Чесне слово! — Він дивився мені в очі. Переляк я бачив, гнилизну — ні.

У двері постукали. Подивився на Бухгалтера, той показав, що все добре.

— Це Мовчун. — Але пістолет, про всяк випадок узяв. Навів на двері. Клацнув замок, зайшов Мовчун. Спітнілий після вправ.

— Це я, — сказав тихо.

— Що на вулиці? — спитав я.

— Усе тихо. Я в душ.

Мовчун помився, поїв, і ми пішли, одягнувши перуки, наклеївши вуса. Біля супермаркету неподалік побачили мікроавтобус.

— Беремо, — сказав я.

— Це ж викрадення, — засумнівався Бухгалтер.

— Ні. — Я зателефонував Тетяні Павлівні. — Це я. Ми зараз візьмемо білий мікроавтобус «Рено» біля «Дарниці», не треба, щоб його шукали.

— Добре, пане Владюшо. Дякую за Харків, ви дуже допомогли. Але проти вас копають, скандал із дівчинкою і…

— Зараз немає часу, важлива операція, зателефоную. — Я вимкнув телефон, викинув сім-карту.

Невдовзі вже їхали в бік Полтави, я не конкретизував, куди саме.

— А що там за скандал із дівчинкою? — спитав у Георгія.

— Під час стрілянини на Щекавиці, коли ми Івана Карповича зустрічали, загинула дівчина-підліток, яка чомусь там вешталася. У її смерті почали звинувачувати вас, мовляв, влаштували війну в місті, не подумавши про наслідки. Деякі вважають, що ви її й застрелили, ненавмисне, а може, і навмисне…

— Яка дівчина? Не було там ніякої дівчини! — обурився я.

— Там непевна історія, але її розкручують, — мовляв, дуже небезпечно, коли в центрі міста діє група шибеників, яку ніхто не контролює. Випадкові жертви вже є, і цьому треба покласти край, якщо ми не хочемо, щоб жертв стало більше. Знову ж таки, згадують загиблих під час виклику Людини борщу і стрілянини на лівому березі. Ще й викрадення Даніели. Кажуть, махновщина у вашому виконанні дуже шкодить державі. Я відповідаю, що не ви почали цю війну, а росіяни…

— Вживай слово «кремлядь». Кремлядь — наш ворог, вона хоче знищити Україну, — уточнив я.

— Добре, кремлядь, — кивнув Георгій. — Так-от, я постійно нагадую, що це кремлядь розпочала війну, і якби ви її не стримували, зараз би вся Україна була знищена. А з владою ви не хочете співпрацювати тому, що там багато зрадників. Люди це добре сприймають, поки що вдається тримати громадську думку на вашому боці.

— Що по «штірліцу»?

— Іван Карпович поки його не схопив. Але вже підійшов близько. Вчора у своїй квартирі знайшли тіло начальника одного з департаментів Адміністрації Президента зі слідами катувань. Поруч лежало зізнання в роботі на росіян. Зрадника було вбито з револьвера.

— О, Іван Карпович таки взяв слід! — зрадів я. — Поки що не спіймав, але «штірліцу» тепер не до нас, і це дуже добре! Я недарма в нього вірив!

— А раптом кремляді покличуть на допомогу Фандоріна? Популярний же персонаж! — спитав Георгій. Я розреготався. Він здивувався. — Що?

— Фандорін — дворянин, освічена людина! Буде він на кремлядь працювати? Та нізащо!

— Може, й освічена, але росіянин, а вони всі — ватники!

— Всі, та не всі! Жоден із російських героїв чи персонажів служити кадебешникам не зголосився! Жоден! Вони вже й Дроздова намагалися оживити, і Врангеля, про Колчака навіть фільм зняли, а спіймали облизня! Ніхто до них на службу не пішов. Бо вони всі росіяни, а кремлядь Росію знищила, перетворила на грьобаний совок. Що там Фандорін, коли Ілья Муромець — і той кремлядь подалі послав!

— А він чого? Руський же богатир, із народу!

— Ну і що? Руський — це не значить російський, а тим паче радянський! Для Іллі Муромця Чернігів чи Київ — рідні міста. Він їх плюндрувати буде? Заради кого? Заради Москви? Та він і не чув про таку! Отже всі російські герої та богатирі, хоч билинні, хоч імперські, кремляді служити відмовилися, бо вважають її узурпатором. Хіба що Іван-дурень на службу пішов, але з нього зиску мало, бо дурень є дурень. Тому кремляді доводиться покладатися тільки на радянських героїв, і