Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

розстріл дізнався журналіст місцевої газети, який повернувся з евакуації. Тема йому здалася цікавою, і він написав кілька статей про розстріляну нацистами команду, причому зобразив її членів арештованими партизанами й підпільниками, хоч це була й неправда. Полонені солдати, арештовані члени підпілля й партизанських загонів сиділи в тюрмі гестапо, а вбитих набирали в поліцейські тюрми, де сиділи затримані за кримінальні злочини. Проте цікавіше й ідеологічно правильніше було, щоб команда героїв складалася не з крадіїв, убивць і спекулянтів, а з комсомольців, героїв підпілля та партизанів, грізних месників і мисливців за окупантами. Журналіст знайшов у залишеному німецькому архіві список гравців. Там були тільки прізвища й роки народження — героїчні біографії кожному журналіст написав самотужки, давши волю фантазії. Додав подробиць про те, як нашим хлопцям пропонували піддатися, програти, а вони кричали: «Комуністи не здаються! Слава Великому Сталіну! Помремо, а не відступимо!».

Журналіст почав розкручувати тему команди, яку назвав ФК «Партизан», домігся побудови меморіалу на місці ями, де поховали вбитих. У Сумах навіть почали проводити серед шкільних команд міський чемпіонат пам’яті розстріляних гравців. Потім журналіста арештували — правда, з іншого приводу, але під час допитів бідолаха розповів усе, зокрема й те, що історію з ФК «Партизан» він вигадав і сфальсикував трохи менше, ніж повністю. Серед убитих героїв не було, а лише дезертири та злочинці. Деякі навіть служили поліцаями, але сиділи за крадіжки й порушення дисципліни. Героїзм виявився повністю вигаданим. Журналіста розстріляли як ворога народу, меморіал вирішили знести і про ФК «Партизан» просто більше не згадувати, щоб не визнавати власних помилок. Знесли пам'ятник загиблим футболістам, на його місці відновили футбольне поле й почали проводити матчі.

— Затор! — крикнув Бухгалтер, який був за кермом. Машини попереду майже не рухалися.

— Побігли! — крикнув я. Ми були вже поруч, на Жилянській.

Вискочили з легковика і дременули в бік «Олімпійського». Здавалися трохи дивними — троє в білих халатах і четвертий, загорнутий у простирадло, — але часу перевдягнутися не було. Вискочили на тротуар, пробігли перехрестя з Тарасівською. Машини стояли.

— Який був рахунок? — спитав у Георгія.

— Чотири — нуль, здається. Ці «партизани» добре грають!

— О, Господи! — скрикнув я.

— Що?

— Якщо рахунок стане сім — нуль, то буде вже запізно!

Минули Володимирську, потім Антоновича. Що ближче були, то тихіше ставало. Машини не рухалися. Потім почали завмирати люди. Вони сповільнювалися, а коли ми забігли на територію стадіону, вже просто стояли, наче скам’янілі. Міліція, глядачі — всі нерухомо дивилися в нікуди. Ми пробігли, нас ні про що не питали. На вході стюарди нас проігнорували, хоча квитків і не було.

— Ні! — скрикнув Георгій і впав. Його першого опанував страх.

— Уперед! — я хотів крикнути, але забракло сил. Просто тихо сказав. Забігли на стадіон — і по нас наче вдарила тиша. Десятки тисяч людей на трибунах завмерли й мовчали. Рухалися лише фігури на полі. Динамівці ледь швендяли, наче прибиті. Гравці «Партизана» легко їх оббігали, але не могли впоратися з пасами. Я подивився на табло. 6:0. М’яч перейшов до гравців «Партизана», які почали швидку атаку. Ще мить — і все скінчиться. — Мовчуне, м’яч! — крикнув я. Мовчун вихопив з-під халата «калаш», став на коліно й прицілився. «Партизани» вже минули середину поля й наближалися до воріт. Динамівці намагалися їм завадити, але категорично не встигали за значно швидшими суперниками. Півзахисник «Партизана» врізав довгий пас у штрафну де вже чекав нападник. Постріл. На нього ніхто не звернув уваги. Нападник прийняв м’яч, обійшов Хачеріді, який устиг ногою трохи змінити напрямок польоту. М’яч підскочив, Хачеріді впав, а нападник приготувався забивати сьомий гол. Ще постріл — і м’яч, який мав за мить приземлитися на ногу нападника, полетів убік. У польоті почав здуватися. Нападник вдарив по повітрю, а Шовковський стрибнув до м’яча, накрив його й лежав. Гравці ФК «Партизан» побігли хто до судді, хто до Шовковського, щось жестикулювали.

А ми рвонули вниз. Нас ніхто не намагався зупинити, ми були наче єдині живі на всьому стадіоні. Спокійно спустилися, вибігли на поле біля лави запасних. Там стояв скам’янілий Ребров. Я затрусив його за плечі.

— Опритомнюй! Вас зараз знищать! Оживай! — кричав я. Дав кілька ляпасів. Нарешті помітив щось осмислене в очах. Суддя тим часом призначив вільний удар. Гравці «Партизана» були невдоволені, але впевнені у своїх силах, сподівалися забити ще й погодилися з рішенням. До нас підійшов Ярмоленко, попросив води, набрав із пляшки в рот і так став, наче замріявся. — Хлопці, беріть по одному й бийте по щоках! Їх треба оживити! — наказав я Бухгалтеру й Мовчуну. Бухгалтер побіг до Кравця, який був поруч, а Мовчун упав. Не втримав страху. Я схопив Ярмоленка, дав кілька ляпасів. — Давай, капітане, оживай, інакше вони всіх тут зжеруть! Всіх!

Ляпаси не діяли. Я вдарив у ніс, заюшила кров, і Ярмоленко здивовано підвів очі.

— Ти чого? — спитав.

— Рятуй команду! Не віддавай м’яч супернику! Іще один їхній гол, і вам усім кранти! — прошепотів я. — Ну, оживай!

Хотів ударити по щоці, Андрій перехопив мою руку.

— Ну нарешті! Ожив! Забий гол! Забий! — попросив я.

Боковий суддя попросив мене залишити поле. Говорив неквапливо, наче приморожений.

— І товариша свого заберіть, — показав на Бухгалтера, який лежав у траві. Не витримав чудовиськ на такій близькій відстані, знепритомнів. Ті, хто був на стадіоні, входили в ауру чудовиськ поступово, мали можливість призвичаїтися. А в нас не було часу. Я й сам ледь тримався на ногах. Підхопив Бухгалтера під руки й потягнув із поля. Головний суддя свиснув, гра продовжилася. Ярмоленко побіг до своєї штрафної. Там ніхто не міг дати йому пас, гравці «Партизана» атакували, аж поки Кравець, якого Бухгалтер, здається, таки встиг оживити, не вибив м’яч на кутовий. Поки гості готувалися подавати, Ярмоленко з Кравцем оживили ще кількох гравців. Після навісу м’яч винесли, Бельханда підхопив і розкрутив контратаку. Довгий пас, Ярмоленко прийняв, обіграв спочатку одного, потім другого, викотив м’яч Кравцю, той забив. 6:1. Я видихнув. До кінця матчу лишалося півгодини, але в нас з’явилися шанси.

— Уперед, хлопці, уперед! — закричав я. Поклав Бухгалтера біля Мовчуна. Почав робити їм масаж голови, бо від жаху стається спазм мозку.

Між тим, гравці «Партизана» пішли в атаку, відіграватися. На кілька хвилин зім’яли киян, але ті відбилися і втекли у контратаку. Тепер Кравець. 6:2. Я усміхнувся. Почув, що у лікаря динамівців задзеленчав телефон. Узяв його. Набрав із пам’яті номер Тетяни Павлівни.

— Це я.

— Де ви ділися?

— Усі питання до голови МВС. Але, попри свавілля органів, зараз