Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Попий іще. — Боєць знову дав мені свою флягу. Я попив. Насправді я радів, що зараз мені так погано, бо тілесний біль дозволяв не думати про душевні рани. — Дати цитрамону?

— Краще отрути, — прохрипів я.

— Ні, отрути не можна. Мені наказали доставити тебе живим.

— Хто наказав?

— Міністр.

— А хто тоді наказав викинути на дорозі, щоб мене вбили?

— Цього не знаю. — Він прислухався. — Наче летить. Дайте червону ракету!

Хтось із хлопців вистрелив із ракетниці. Невдовзі поруч приземлилося два гвинтокрили.

— Ходімо, — сказали мені. Іти було важко, хотілося одного — лягти й не рухатися. Але вже що вдієш. Якось ішов.

Тільки сів у гвинтокрил, як він одразу злетів. Другий теж. Вони полетіли в різні боки. До мене підійшов чоловік у камуфляжі.

— Я генерал Фролков, заступник командувача Національної гвардії. Ми вже з вами трохи знайомі. — Він подав руку. Я потиснув. Він трохи здивовано роздивлявся мене. — Маєте ви не дуже добре добрий вигляд.

— А як має виглядати чоловік, якого кинули на певну смерть? — роздратовано спитав я.

— Трапилася прикра помилка.

— Не помилка! Зрада й злочин, за який мусять відповідати!

— Думаю, відповідати доведеться вам, принаймні за те, що на допомогу вам прийшла Біла вбивця — найвідоміший злочинець в Україні. — Генерал недобре посміхнувся. Невисокий, чорнявий, із короткою зачіскою й маленькими оченятами, схожими на шматочки вугілля.

— Звідки ви взяли, що це була Біла вбивця?

— Чотирнадцять трупів. Усі як один — у голову, з відстані близько ста метрів. Убивця приїхав і поїхав на мотоциклі. Сліди взуття — жіночі, тридцять сьомий розмір. Ну, і хто б це ще міг бути?

— Я не знаю.

— А я — знаю. Це Біла вбивця, найкривавіший кілер усієї Європи, справжнє чудовисько.

— Це ви про рідне міністерство? — спитав я. Він подивився на мене.

— Пане Владюшо, от для чого залупатися?

— Куди ви мене везете?

— До Києва. Вас чекають на засіданні слідчої комісії парламенту.

— Що за комісія?

— Верховна Рада хоче вивчити вашу діяльність, бо до неї є багато запитань.

— А рятувати Україну Верховна Рада не хоче?

— Є така думка, що ваша участь у порятунку України значно перебільшена. Ви витворяєте що хочете, а прикриваєтеся балачками про те, що начебто рятуєте країну.

— То мені не треба було втручатись ані під Глуховом, ані під Харковом? Щоб не було перебільшень?

— Це питання не в моїй компетенції.

— Де мої люди?

— Вже у Києві. До них теж є претензії. — Генерал подивився на мене. — То чому за вас заступилася Біла вбивця?

— Це ж мене будуть запитувати і в парламенті? Ну от почекаю й там уже відповім, щоб не повторюватися.

— Пане Владюшо, ваші постійні залупання — ознака слабкості.

— Слабка людина — це факт, — кивнув я і показав руки. — Зніміть мені браслети.

Їх зняли, принесли бутерброд і чай. Я трохи поснідав. Їсти зовсім не хотілося, але я знав, що від їжі шлунок швидше заспокоїться і мені стане трохи легше. Побачив в ілюмінаторі два літаки, здається, «МіГи».

— Бачите, як вас охороняють, а ви нарікаєте, — посміхнувся генерал.

— У вашому міністерстві сидять зрадники, які зробили все, щоб мене було вбито. Тепер я зроблю все, щоб їх покарали.

— Ви напали на голову сільради, побили його, катували, потім викрали його автомобіль. Це ж бандитизм, Владюшо. І це тільки один випадок. А ще ж є масове вбивство у Києві, де ви, згідно зі свідченнями, розстріли цілу групу людей у ліфті. Викрадення співачки та співробітника міліції. Це вже не кажучи про зв’язки з Білою вбивцею. Владюшо, я б порадив вам дотримуватися нейтралітету з МВС, інакше ви сядете, і сядете надовго.

— У мене не може бути нейтралітету з ворогами — моїми й державними. До того ж сядуть ті, хто наказав спочатку викрасти мене, а потім залишити на поталу кремлядським чудовиськам. Крапка. Більше мені говорити з вами немає про що!

— А ти різкий, Владюшо. — Генерал недобре посміхнувся. — Наче й били тебе, а нічого так і не навчили.

— Ага, полякайте мене ще кулаками. — Я теж недобре посміхнувся. Легко так посміхатися, коли ненавидиш.

Генерал пересів на інше місце. Більше мене не чіпали. Гвинтокрил прилетів у Київ, сів на майданчику в центрі, потім кортеж авто, далі якесь підземелля, мене кудись вели, аж поки не привели в досить велику залу засідань, де за довгим столом із мікрофонами, пляшками мінералки та паперовими стаканчиками сиділо кілька десятків чоловіків у темних піджаках. Серед них я впізнав Пастора, який здавався дуже виснаженим.

— Так, наш гість на місці, можемо починати, — сказав чоловік, який, мабуть, збирався вести засідання. — Що у вас із обличчям?

— Постраждав за Україну, — кивнув я. Дуже обурився, коли роздивився за столом професора Чеснакова. — Що тут робить це пердло?

— Пане Владюшо, прошу вас… — почав було ведучий.

— Що він тут робить? — закричав я. Учора був важкий день, і організм досі виводив токсини від розщеплення алкоголю. Визнаю, що я поводився не зовсім правильно. Але річ у тому, що професор Чеснаков був моїм особистим ворогом. Спочатку він як міг заважав моїм дослідженням, потім появі публікацій про них. Він завжди критикував мої розвідки — навіть не критикував, а просто знищував. Називав мене шахраєм і пройдисвітом, хоча сам весь час сидів у кабінеті, жодного разу не їздив у поля, щоб дослідити чудовиськ у звичайному середовищі! І ця людина почала потім називати себе фахівцем! Тільки уявіть!

— Владюшо! — гримнув ведучий, примусивши мене замовкнути. Зробив паузу. — Професора Чеснакова запрошено як знаного фахівця з питань чудовиськ…

— Рівно він, а не фахівець! Спитайте його, чи бачив він хоч одне чудовисько наживо! Чи піднімав свою сраку з фотеля, щоб досліджувати чудовиськ, а не пиздіти невідомо про що!

— Владюшо!

— Я вже сорок років Владюша! Але я і слова не скажу, поки ця тварюка буде сидіти тут! — закричав я. Побачив, що Пастор узявся за голову.

— Шановне зібрання, я попереджав вас, що реакція пана Владюші на мою появу буде різкою… — почав Чеснаков.

— Завали їбало, падло! — заверещав я.

— В окрему кабінку його! — наказав ведучий. Десь його обличчя я бачив. Депутат, чи що.

До мене підскочили охоронці, схопили й потягли в якусь будку в залі. Запхнули туди і зачинили. Я почав битися, щоб відчинили двері, кричав, намагався висадити віконце будки, в яке видно було зал. Здається, там мене не чули, тільки бачили.

— Пане Владюшо, припинить цю істерику, — сказав ведучий, і я почув його через динаміки, що були у кабінці.

— Випустіть мене! Випустіть!

— Ні, не випустимо. Ми хотіли