Двійник - Тесс Геррітсен

Її несподівано поглинула лють, якої вона раніше не знала. Вона заверещала:

— Не можна так зі мною чинити! Я не тварина!

Метті притулилася до стіни — укриті синцями руки тремтять, тіло викручують схлипування. Від люті, не від поразки.

— Та пішов ти, — мовила вона. — І ти, і Двейн. І всі решта покидьків світу!

Виснажена, вона впала на спину. Провела рукою по очах, витираючи сльози. «Чого він від нас хоче? Двейн уже мав би йому заплатити. То чому я досі тут? Чого він чекає?»

Дитина штовхнула. Метті притиснула руку до живота, намагаючись заспокоїти її через шкіру, що їх розділяла. Відчула, як напружилася матка — перше тремтіння переймів. Бідолашне маля. Бідолашна….

Дитина.

Жінка завмерла, замислилася. Згадала всі ті розмови, що вони мали крізь вентиляцію. Ані слова про Двейна. Ані слова про гроші. «Це якась дурня. Якщо мудило хоче грошей, то має йти до Двейна. Але ж він не говорить про чоловіка, навіть не згадує про нього. Що, як він йому й не телефонував? Що, як він узагалі не просив викупу?»

«То чого він хоче?»

Світло ліхтарика стало тьмяне. Сідав уже другий комплект батарейок. У запасі ще два, а потім їй залишиться постійна темрява. Цього разу Метті не панікувала, тягнучись до пакета, відкриваючи нові батарейки. «Я це вже зробила, отже, зможу зробити знову». Відкрутила ковпачок, спокійно дістала старі батарейки, поставила нові. Загорілося яскраве світло — тимчасове відтермінування тієї довгої ночі, наближення якої вона боялася.

«Усі помирають. Та я не хочу померти, закопана в ящику, де ніхто не знайде моїх кісток».

«Бережи світло, бережи, скільки зможеш». Вона вимкнула ліхтарика й лежала в темряві, поки страх наближався й тісніше огортав її своїми мацаками. «Ніхто не знає, — подумала вона. — Ніхто не знає, що я тут».

«Припини, Метті. Зберися. Ти єдина можеш себе врятувати».

Вона перевернулася на бік, охопила себе руками. Почула, як щось покотилося на підлогу. Одна із зіпсутих батарейок, з якої тепер немає жодної користі.

«Що, як ніхто не знає, що мене викрали? Що, як ніхто не знає, що я досі жива?»

Жінка огорнула рукам живіт і подумала про розмови, які з нею вів викрадач. «Як почуваєтеся?» — ось що він постійно питав, як вона почувається. Наче йому було не байдуже. Наче людина, яка запхала вагітну жінку до ящика, може хвилюватися через її самопочуття. Але він завжди про це питав, а вона завжди благала випустити її.

«Він чекає іншої відповіді».

Метті підтягнула коліна ближче і вдарилася ногою об щось, що покотилося далі. Вона сіла, увімкнула ліхтарика. Почала обмацувати все довкола, збираючи використані батарейки. У неї було чотири старі і ще дві нові в пакеті. Плюс дві в ліхтарику. Вона знову вимкнула його. «Бережи світло, бережи».

І в темряві почала роззуватися.

24

Доктор Джойс О’Доннел увійшла до конференц-залу відділу вбивств із таким виглядом, наче вона була тут головна. Її глянсуватий костюм від «Сент Джон», певно, коштував стільки, скільки Ріццолі витрачала на вбрання за весь рік. Тридюймові підбори підкреслювали і без того ставний зріст. Хоча за тим, як вона влаштовується за столом, стежили троє копів, вона не виказала жодного дискомфорту. Знала, як перетягнути на себе увагу — Ріццолі не могла не заздрити такому вмінню, хоч і зневажала цю жінку.

І вочевидь це було взаємно. О’Доннел кинула на неї крижаний погляд, тоді ковзнула очима повз Баррі Фроста, перш ніж нарешті зосередити всю увагу на лейтенантові Маркетті, найбільш високопоставленому офіцерові відділу вбивств. Звісно ж, її зацікавив би тільки Маркетт — О’Доннел не марнувала часу на дрібноту.

— Я не чекала запрошення, лейтенанте, — мовила вона. — Мене не часто кличуть до «Шредер Плази».

— Це запропонувала детектив Ріццолі.

— Тоді це ще більша несподіванка. Зважаючи на все.

«Зважаючи на те, що ми граємо за різні команди, — подумала Ріццолі. — Я ловлю монстрів, а ти їх захищаєш».

— Але як я вже казала детективу Ріццолі по телефону, — вела далі О’Доннел, — я не можу вам допомогти, якщо ви не допоможете мені. Якщо хочете, щоб я допомогла вам знайти Звіра, мусите поділитися зі мною інформацією.

У відповідь на це Ріццолі штовхнула до неї теку з документами.

— Це все, що нам поки відомо про Елайджу Ленка.

Детектив побачила, як в очах психіатра загорілося жадібне полум’я, коли вона потягнулася до теки. Заради цього О’Доннел і жила — заради шансу побачити чудовисько. Наблизитися до серця зла.

О’Доннел розгорнула теку.

— Його шкільна справа.

— З Фокс Гарбора.

— Ай-к’ю 136. Але оцінки посередні.

— Класичний випадок нереалізованого потенціалу.

«Здатний на великі досягнення, якщо постарається» — так написав один із вчителів, не усвідомлюючи, до чого Елайджу Ленка доведуть його досягнення.

— Після смерті матері його ростив батько, Х’юго. Він на жодній роботі не затримувався надовго. Очевидно, нечасто випускав із рук пляшку й помер від панкреатиту, коли Елайджі було вісімнадцять.

— І саме в цьому домі виросла Амальтея.

— Так. Вона переїхала до дядька, коли їй було дев’ять, а її мати померла. Ніхто не знає, ким був її батько. От вам і родина Ленків із Фокс-Гарбор. Дядько-п’яниця, кузен-соціопат і дівчинка, яка виросла шизофренічкою. Чудова, повноцінна американська сім’я.

— Ви назвали Елайджу соціопатом.

— А як ще назвати хлопця, який ховає однокласницю заживо заради жарту?

О’Доннел перегорнула сторінку. У будь-кого іншого ці документи викликали б жах, однак на її обличчі відобразилося зачудування.

— Дівчині, яку він закопав, було всього лиш чотирнадцять, — сказала Ріццолі. — Еліс Роуз була в школі новенькою, до того ж мала проблеми зі слухом, тому інші діти з неї знущалися. Може, саме тому Елайджа її обрав. Вона була вразлива — легка здобич. Тож він запросив її до себе додому, тоді провів через ліс до ями, яку сам викопав. Скинув її всередину, закрив отвір дошками й завалив