Двійник - Тесс Геррітсен

— Відповідно до цього звіту, дівчина не постраждала.

— Не постраждала? Не зовсім.

О’Доннел підняла очі на детектива.

— Але ж вона вижила.

— Еліс Роуз провела наступні п’ять років життя, лікуючись від сильної депресії та панічних атак. У дев’ятнадцять років вона лягла у ванну й перерізала собі вени. Я б сказала, що Елайджа Ленк відповідальний за її смерть. Саме вона була його першою жертвою.

— Ви можете довести, що були й інші?

— Сорок п’ять років тому подружжя Карен та Роберта Седлерів зникло в Кеннебанкпорті. Карен Седлер була на восьмому місяці вагітності. Їхні рештки знайшли тільки минулого тижня, на тій же ділянці, де Елайджа заживо закопав Еліс Роуз. Гадаю, Седлерів убив Елайджа. Разом із Амальтеєю.

О’Доннел заклякла й наче затримала дихання.

— Це ви першою зробили таке припущення, докторе О’Доннел, — сказав лейтенант Маркетт. — Ви сказали, що Амальтея мала спільника, якого називає Звіром. Який допоміг їй вбити Ніккі й Терезу Веллс. Так ви сказали доктору Айлс чи не так?

— Більше ніхто не повірив у мою теорію.

— Що ж, тепер ми віримо, — мовила Ріццолі. — Ми вважаємо, що Звір — її кузен, Елайджа.

О’Доннел здивовано підняла брову.

— Справа кузенів-убивць?

— Це був би не перший такий випадок, — завважив Маркетт.

— Ваша правда, — погодилася О’Доннел. — Кеннет Бьянкі та Анджело Буоно, «душителі з пагорбів»[21], були кузенами.

— Отже, прецедент є, — сказав лейтенант. — Кузени, що вбивають разом.

— Для того, щоб це підтвердити, я не потрібна.

— Ви знали про Звіра раніше за решту, — сказала Ріццолі. — Ви намагалися знайти його, зв’язатися з ним через Амальтею.

— Але успіху я не мала. Тому не розумію, як можу допомогти вам його знайти. Я навіть не знаю, для чого ви мене сюди покликали, детективе, відколи ви так зневажаєте моє дослідження.

— Я знаю, що Амальтея говорить до вас. Коли я вчора з нею бачилася, вона не сказала мені ані слова. Але охоронниця повідомила, що з вами вона розмовляє.

— Наші сеанси — конфіденційні. Вона моя пацієнтка.

— А її кузен — ні. І це його ми прагнемо знайти.

— То вам відоме його останнє місцеперебування? Треба мати якусь інформацію для початку.

— Ми майже нічого не маємо. Невідомо, де він був останні десятиліття.

— Ви хоч знаєте, чи він живий?

Ріццолі зітхнула й визнала:

— Ні.

— Йому зараз має бути вже сімдесят, так? Трохи застарий для серійного вбивці.

— Амальтеї шістдесят п’ять, — завважила детектив. — Але ніхто не сумнівався в тому, що вона вбила Терезу та Ніккі Веллс, розтрощила їм голови, облила тіла бензином і підпалила.

О’Доннел відкинулася на спинку стільця, подивилася на Ріццолі.

— Скажіть, чому поліція Бостона взагалі взялася за Елайджу Ленка? Старі вбивства навіть не у вашій юрисдикції. Чому вони вас цікавлять?

— З ними може бути пов’язане вбивство Анни Леоні.

— Як саме?

— Перед тим, як Анну вбили, вона ставила багато питань про Амальтею. Може, забагато дізналася.

Ріццолі підштовхнула до О’Доннел чергову теку.

— Що це?

— Вам відомо про Національний інформаційно-кримінологічний центр ФБР? У них є база даних людей, що зникли у всій країні.

— Так, я знаю про НІКЦ.

— Ми провели пошук за ключовими словами«жінка» й «вагітна». Ось що отримали від ФБР. Кожна справа в їхній базі аж до шістдесятих років. Тут усі вагітні жінки, які зникли на території континентальних штатів.

— Чому ви виділяєте вагітних жінок?

— Бо Ніккі Веллс була на дев’ятому місяці вагітності. Карен Седлер — на восьмому. Вам не здається, що це — жахливий збіг?

О’Доннел розгорнула теку, побачила сторінки роздруківок. Підняла здивовані очі.

— Тут же десятки імен.

— Зважаючи на те, що в цій країні щороку зникають тисячі людей. Якщо час від часу зникне вагітна — це дрібна цятка на загальному тлі, вона не викличе особливої тривоги. Але якщо одна жінка зникає раз на місяць протягом сорока років, картина починає вимальовуватися.

— Ви можете пов’язати якісь із цих справ з Амальтеєю Ленк або її кузеном?

— Саме тому ми вас і покликали. Ви провели з нею більше десятка сеансів. Вона нічого не розповідала про свої мандри? Де жила, де працювала?

О’Доннел закрила теку.

— Ви просите порушити конфіденційність між пацієнтом та лікарем. Для чого це мені?

— Бо вбивства досі тривають. Вони не скінчилися.

— Моя пацієнтка нікого не може вбити. Вона за ґратами.

— А її партнер — ні.

Ріццолі схилилася вперед, ближче до жінки, яку так зневажала. Але зараз О’Доннел була їй потрібна й огиду вдалося вгамувати.

— Звір зачаровує вас, правда ж? Ви хочете знати про нього більше. Хочете залізти йому в голову, зрозуміти, що його заводить. Ви любите слухати деталі. Ось чому ви маєте нам допомогти. Аби додати ще одне чудовисько до своєї колекції.

— Що, як ми всі помиляємося? Може, Звір — просто витвір нашої уяви.

Ріццолі глянула на Фроста.

— Увімкни діапроектор, будь ласка.

Фрост перекотив проектор на місце, натиснув на вимикач. В епоху комп’ютерів та презентацій ПаверПойнт діапроектор здавався технологією кам’яного віку. Однак детективи обрали найшвидший і найпряміший спосіб донесення своєї думки. Фрост розгорнув теку й дістав слайди, на яких вони зафіксували інформацію різнокольоровими маркерами.

Він уставив у діапроектор плівку, на екрані з’явилася мапа США. Тоді наклав на мапу перший прозорий слайд. До зображення додалися шість чорних крапок.

— Що значать ці крапки? — запитала О’Доннел.

— Це звіти НІКЦ за перші шість місяців 1984 року, — відповів Фрост. — Ми обрали саме його, бо це перший рік роботи комп’ютеризованої бази ФБР. Інформація тут вельми повна. Кожна з крапок — заява про зникнення вагітної жінки. — Він спрямував на екран лазерну указку. — Географічно вони розкидані, один випадок в Орегоні, один в Атланті. Але бачите — невелике скупчення на південному заході. — Детектив обвів названий кут мапи. — Одна жінка зникла в Аризоні, одна в Нью-Мексико. Дві — у Південній Каліфорнії.

— І що я маю з цього скласти?

— Подивимося на наступні півроку, від липня до грудня 1984. Може, стане ясніше.

Фрост наклав на мапу