Двійник - Тесс Геррітсен

— Перевірили той готель, де він зупинявся? — запитала Ріццолі.

Сарм’єнто вишкірився.

— Коли ми з ним востаннє говорили, він не міг згадати, який саме то був готель.

Ріццолі відкрила теку, побачила фото Матильди Первіс із чоловіком, зроблене в день їхнього весілля. Якщо вони одружені всього лише сім місяців, то на знімку вона вже на другому місяці вагітності. Наречена була миловидна — темне волосся, карі очі, по-дівочому круглі щоки. На обличчі сяяла щаслива усмішка — то був вигляд жінки, яка щойно здійснила головну мрію всього свого життя. Двейн Первіс, який стояв біля неї, виглядав стомленим, мало не знудженим. До світлини цілком годився підпис: «Попереду проблеми».

Сарм’єнто повів їх далі коридором, у темну кімнату. За дзеркальним вікном було видно кімнату для допитів, нині порожню. Голі білі стіни, стіл та три стільці, відеокамера в кутку. Кімната, призначена для того, аби витискати з людей правду.

Детективи побачили, як по той бік вікна відчинилися двері, до них увійшли двоє чоловіків. Один із них — коп із випнутими грудьми та головою, що вже почала лисіти, на порожньому обличчі — жодного певного виразу. Саме з таких відчайдушно хочеться витиснути хоч якусь емоцію.

— Цього разу з ним говоритиме детектив Лайджетт, — пробуркотів Сарм’єнто. — Побачимо, чи вдасться витягнути з нього щось новеньке.

— Сідайте, — почувся голос Лайджетта.

Двейн сів обличчям до вікна. Йому воно мало здаватися простим дзеркалом. Чи він розумів, що крізь скло на нього дивляться очі? На мить здалося, що він спрямував погляд чітко на Ріццолі. Вона вгамувала бажання відступити на крок, зайти глибше в темряву. Не те, щоб Двейн Первіс виглядав загрозливо. Йому було трохи за тридцять, убрання цілком повсякденне — застібнута біла сорочка без краватки, брунатні літні брюки. На руці годинник фірми «Брайтлінг»; з його боку то було не надто розумно — прийти на допит до відділку з коштовністю, яку коп не може собі дозволити. Двейн був пріснувато привабливий, його самовпевненість мала подобатися деяким жінкам — яких ваблять чоловіки, що вихваляються дорогими годинниками.

— Певно, чимало «БМВ» продає, — сказала Ріццолі.

— Він по вуха в кредитах, — відповів Сарм’єнто. — Дім належить банку.

— Дружина застрахована?

— На двісті п’ятдесят тисяч.

— Для вбивства цього замало.

— Усе одно, це двісті п’ятдесят штук. Але без тіла він їх не отримає. А тіла поки немає.

Детектив Лайджетт у сусідній кімнаті сказав:

— Гаразд, Двейне, я хочу прояснити деякі деталі.

Голос у нього був так само невиразний, як і обличчя.

— Я вже все сказав іншому копові, — відповів Первіс. — Забув ім’я. Він ще схожий на того актора, на Бенджаміна Братта.

— Детектив Сарм’єнто?

— Так.

Ріццолі почула, як Сарм’єнто, який стояв поряд з нею, вдоволено крякнув. Завжди приємно почути, що ти схожий на Бенджаміна Братта.

— Не знаю, чому ви марнуєте зі мною час, — сказав Двейн. — Вам би зараз шукати мою дружину.

— Ми шукаємо, Двейне.

— Хіба це чимось допоможе?

— Тут не вгадаєш. Ніколи не знаєш, яка дрібниця може допомогти в розшуку. — Лайджетт помовчав. — Наприклад.

— Що?

— Готель, в якому ви були. Ще не згадали назву?

— Просто якийсь готель.

— Як ви розплатилися?

— Це не стосується справи!

— Кредитною карткою?

— Напевно.

— Напевно?

Двейн роздратовано видихнув.

— Гаразд. Так. Я платив кредиткою.

— Отже, назва готелю мусить бути у виписці. Треба тільки перевірити.

Тиша.

— Гаразд, я згадав. То була «Краун Плаза».

— Та, що в Натику?

— Ні. У Велслі.

Сарм’єнто раптом потягнувся до телефону на стіні. Пробуркотів у слухавку:

— Детектив Сарм’єнто. Зв’яжіть мене з готелем «Краун Плаза» у Велслі…

Лайджетт у кімнаті для допитів сказав:

— Велслі далеченько від дому, чи не так?

Двейн зітхнув.

— Мені хотілося дихати вільніше, от і все. Мати час для себе. Знаєте, Метті останнім часом була така липуча. І на роботі від мене всім щось потрібно.

— Життя складне, еге ж?

Лайджетт сказав це спокійно, без натяку на сарказм, який мав відчувати.

— Усі чогось хочуть. Мушу на всі зуби посміхатися покупцям, які вимагають місяця з неба. Я не можу дістати їм місяць. «БМВ» — хороше авто, за нього треба заплатити. І в них є гроші — ось що мене вбиває. Гроші в них є, а вони все одно хочуть збити з мене хоча б цент.

«Його дружина зникла, може й загинула, — подумала Ріццолі, — а він біситься, бо покупці «БМВ» хочуть знижок?»

— Я тому й зірвався. Ми через це й посварилися.

— З дружиною?

— Так. Справа була не в нас. Усе через бізнес. З грошима сутужно, розумієте? У цьому вся річ. Просто проблеми.

— Ваші працівники, які бачили сварку…

— Які працівники? З ким ви говорили?

— Продавець та механік. Вони обидва сказали, що ваша дружина пішла звідти засмучена.

— Ну, вона ж вагітна. Її засмучують дуже дивні речі. Усі ці гормони, вони через них казяться. Вагітним жінкам нічого не поясниш.

Ріццолі відчула, як спалахнули її щоки. Подумала — невже Фрост так само думає про неї?

— До того ж вона постійно втомлена, — вів далі Двейн. — Плаче з будь-якої причини. То спина болить, то ноги. Щодесять хвилин до туалету бігає. — Він знизав плечима. — Мені здається, я ще й непогано даю собі раду з усім цим.

— Який співчутливий, — зауважив Фрост.

Сарм’єнто раптом повісив слухавку й вийшов із кімнати. Тоді вони побачили через вікно, як він просунув голову в кімнату для допитів і зробив Лайджетту знак. Обидва детективи вийшли. Двейн лишився за столом сам. Подивився на годинника, посовався на стільці, глянув у дзеркало й насупився. Дістав із кишені гребінця і став вовтузитися із зачіскою, аж поки кожне пасмо волосся не лягло ідеально. Невтішний чоловік готується до зйомок для випуску новин о п’ятій.

Детектив Сарм’єнто повернувся до Ріццолі й Фроста, багатозначно їм підморгнув.

— Піймався, — прошепотів він.

— Що у вас на нього?

— Ви дивіться.

У вікно вони побачили, що Лайджетт повернувся до кімнати. Він зачинив двері й став, пильно дивлячись на Двейна. Первіс завмер, але було помітно, як на шиї над комірцем