Двійник - Тесс Геррітсен
«Чи знала вона, що в Двейна є коханка?»
Ріццолі подивилася на Фроста.
— Йому потрібен посередник.
— Що?
— Коли він отримує новонародженого, що він із ним робить? Мусить принести до посередника. До того, хто влаштує всиновлення, зробить усі папери. І заплатить готівкою.
— Ван Ґейтс.
— Ми знаємо, що принаймні один раз він це вже робив.
— То було сорок років тому.
— І скільки дітей він віддав на всиновлення з того часу? Скільки немовлят отримали родини, котрі могли заплатити? Це має бути прибуткова справа.
«Достатньо для утримання статусної дружини в рожевому спандексі».
— Ван Ґейтс не погодиться на співпрацю.
— Нізащо. Але ми знаємо, що тепер шукати.
— Білий фургон.
Фрост помовчав.
— Знаєш, — сказав він, — якщо фургон таки з’явиться біля його дому, це буде значити, що…
Він не договорив. «Що Метті Первіс уже мертва», — подумала Ріццолі.
26
Метті сперлася спиною на одну стіну, ногами на іншу й штовхнула. Порахувала, скільки секунд потрібно для того, щоб ноги почали тремтіти, а обличчя вкрилося намистинками поту. «Нумо, ще п’ять секунд. Десять». Тоді розслабилася, важко дихаючи; щиколотки й литки приємно поколювало. У цьому ящику вона їх майже не напружувала — забагато годин провела, згорнувшись клубочком і ридаючи від жалості до себе, поки м’язи перетворювалися на кашку. Метті згадався грип, який вона колись підхопила — важкий випадок, кілька днів вона пролежала в ліжку, трусячись у лихоманці. А коли за кілька днів устала, була така слабка, що до туалету довелося повзти. Ось що буває від надмірного лежання: воно краде в тебе силу. Ці м’язи їй скоро знадобляться; вона має бути готова до його повернення.
Бо він має повернутися.
Годі відпочивати. Знову ноги на стіну. Тисни!
Метті стогнала, на чолі виступав піт. Вона подумала про фільм «Солдат Джейн» і те, якою стрункою та підтягнутою була Демі Мур, коли тягала ті штанги. Штовхаючи стіни своєї в’язниці, вона тримала в голові цей образ. Уявляла собі м’язи. І те, як дає відсіч. Як б’є того покидька.
Зітхнувши, Метті знову розслабилася та сперлася на стіну, глибоко дихаючи, поки вгамовувався біль у ногах. Саме збиралася знову повторити вправу, коли відчула, як скручує живіт.
Знову перейми.
Зачекала, затримала дихання, сподіваючись, що це скоро минеться. Полегшення прийшло швидко — то матка випробовувала свої м’язи, так само як Метті свої. Боляче не було, але то був знак, що її час уже близько.
«Зачекай, маленька. Треба ще трошки зачекати».
27
І знову Мора позбувалася всіх доказів своєї особистості. Поклала сумочку до шафки, разом із годинником, ременем та ключами від авто. «Але навіть якщо взяти кредитну картку, права водія та номер соціального страхування, я досі не знаю, хто я така насправді, — подумала вона. — Єдина людина, яка має відповідь, чекає на мене по той бік бар’єру».
Вона ввійшла до клітки для відвідувачів, зняла взуття, поставила на стіл для огляду, тоді пройшла через металодетектор.
На неї вже чекала охоронниця.
— Докторе Айлс?
— Так.
— Ви зробили запит на кімнату для допитів?
— Мені треба поговорити з ув’язненою наодинці.
— За вами все одно наглядатимуть, ви це знаєте?
— Головне, аби зміст розмови лишався приватним.
— У цій кімнаті ув’язнені зустрічаються з адвокатами, тож приватність вам гарантована.
Охоронниця провела Мору через загальну кімнату для зустрічей і далі коридором. Тоді відімкнула двері й махнула їй рукою.
— Ми зараз її приведемо. Сідайте.
Мора увійшла до кімнати, де стояв стіл та два стільці. Сіла обличчям до дверей. Вікно з плексигласу виходило в коридор, із протилежних кутків кімнати дивилися дві камери спостереження. Попри те, що в кімнаті був кондиціонер, поки вона чекала, долоні в неї спітніли. Мора підняла погляд і злякалася, побачивши, що крізь вікно на неї дивляться темні, невиразні очі Амальтеї.
Охоронниця завела Амальтею до кімнати, посадила на стілець.
— Вона сьогодні неговірка. Не знаю, чи скаже вам узагалі хоч слово, та вже як є.
Вона присіла та пристібнула Амальтею за гомілку до ніжки столу.
— Це правда так необхідно? — запитала Мора.
— Такі правила, для вашої ж безпеки. — Охоронниця випросталася. — Як закінчите, натисніть цю кнопку на інтеркомі і ми по неї прийдемо. — Вона поплескала Амальтею по плечу. — Поговори з цією жінкою, добре, люба? Вона приїхала здалеку, аби тільки побачити тебе.
Самим поглядом охоронниця побажала Морі удачі й вийшла, замкнувши за собою двері.
Минула мить.
— Я приїздила до вас минулого тижня, — сказала Мора. — Пам’ятаєте?
Амальтея зіщулилася на стільці, не піднімаючи очей від столу.
— Ви дещо мені сказали, як я вже йшла. Ви сказали: «Тепер ти теж помреш». Що ви мали на увазі?
Тиша.
— То було попередження, так? Ви хотіли, аби я вас облишила. Аби не копалася у вашому минулому.
І знову тиша.
— Ніхто нас не підслуховує, Амальтеє. Тут тільки ви та я. — Мора поклала руки на стіл, показуючи, що не має ані диктофона, ані записника. — Я не з поліції. Я не прокурор. Ви можете сказати мені що завгодно, і це більше ніхто не почує. — Вона нахилилася ближче, тихо промовила: — Я знаю, що ви розумієте кожне моє слово. То гляньте на мене, чорт забирай. Годі з мене цих ігор.
Хоча Амальтея не підняла голови, Мора не пропустила того, як раптово напружилися її руки, як смикнулися м’язи. «То вона слухає, добре. Хоче почути, що я скажу їй далі».
— То була погроза, чи не так? Коли ви сказали мені, що я помру, то мали на увазі, що я маю триматися подалі або ж закінчу так, як Анна. Я думала, що то просто белькотіння
