Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

так мудрувати? Ні. Тут щось не те. Усе не просто. А що, коли вбивця хтось інший? Довгань, наприклад. Він прибрав Ведмедерю, щоб пустити розслідування хибним шляхом. Стоп. А якщо вбивця бачить, що слідство не звертає на лісника ніякої уваги (адже Ведмедерю міліція не турбувала)? Тоді він робить так, що лісник зникає. Почнуть шукати — знайдуть зв'язок із Ольгою Довгань. Чим не варіант?»

Набрав Бондаренка.

— Зник наш лісник.

— Чому так вирішив?

— На заняттях немає вже другий день. Телефона не бере.

— Може, загуляв?

— Може. Але я в це не вірю. Якби не мав стосунку до нашої справи, тоді інша річ. А так… Щось не подобається мені все це.

— Що робити збираєшся?

— Не придумав поки. А ти запиши про всяк випадок адресу його найманої квартири в Києві, номер телефону й авто. У нього старенька вазівська «вісімка» червоного кольору.

Почав старанно надиктовувати.

— Записав?

— Так точно.

— Попроси дружбанів-даївців, щоб придивлялися до червоних вісімок з вінницькими номерами. Може, де випливе?

— Зроблю.

— А я звернуся до моїх каналів у міліції. Вже пора.

— Ого, пане професоре, — присвиснув головред. — Ти наче серйозно берешся до справи?

— А до цього я що? Жартував? Чи невимушено прогулювався?

— Ну, скидалося на те.

— Говори-говори. Жарти розуміємо. І самі любимо.

— А я серйозно…

Далі у списку Кодаковський. Не дзвонив другові-полковнику десь із місяць. І ось тепер класика про двох зайців.

— Що, Богданчику, знову хочеш подратувати мене вільним професорським життям? — завів заїжджену платівку начальник Солом'янського райуправління. — Знаю, що у відпустці. Знову перинами на боки тиснеш?

— І все ти, Євгене Миколайовичу, знаєш. Про все відаєш.

— Робота така. А даром їсти хліб не звик. Давлюся.

— Та я в курсі. Тому й дзвоню.

— Чому це «тому»?

— Тому, що ти завжди допоможеш.

— Ну, не перебільшуй мої скромні можливості.

— Я й не перебільшую. Говорю, як є. Але мені достатньо й скромних. Тому — слухай маленьке прохання. Мені потрібен старший лейтенант Романченко.

— Уже капітан.

— Чудово. При нагоді привітаю.

— Що значить «потрібен»?

— Хочу до одної справи долучити.

— А нічого не злипнеться?

— Усі твої «але» я знаю наперед. Зрозумій, пане полковнику: якби мені не було так треба і якби я знав, що ти мені не допоможеш, ніколи б не звернувся.

Кодаковський замовк. Схоже, у нього не знайшлося гідного жарту, щоб відповісти. А може, просто задумався над сенсом почутих слів?

— Надовго?

— Днів на два.

— Без рук залишаєш.

— Знаю, Євгенчику, знаю. Але дуже треба ними «озброїтись».

— Ну, гаразд. Відриваю від серця. І тільки на два дні.

— Розумію… А воно в тебе велике й тепле.

— Годі підлещуватися. Краще розкажи, що затіваєш. Знову якась таємнича історія?

— Ох, шайтан. Звідки знаєш?

— А тебе ж де не посій, там і вродишся.

— Починається. Давай щось оригінальненьке. Ти ж до цього мастак. Про віртуальність ідеалу я не забув.

— Минулося.

— Не крекчи. Чи знову пенсійну пісню почнеш затягувати?

— Не знущайся, бо передумаю позичати Романченка.

— Здаюсь.

— Гаразд, бувай. Роботи по горло. Він тобі подзвонить.

Відключившись, поклав телефон, усе ще не вірячи, що Кодаковський так легко погодився. Але, слава Богу, це факт.

Тепер уже капітан Романченко обізвався за півгодини.

— Дякую, що подзвонили, пане капітан, — зрадів. — 3 чим вас і вітаю. А тепер — слухайте, що треба зробити. Я дам вам номер телефону. Апарат увімкнений, але на дзвінки не відповідають. Потрібно з’ясувати, де він зараз.

— Це без проблем. А далі що?

— А далі поїдемо до нього в гості.

— Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

— Виконуйте.