Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

стрибаю собі тихенько лісовою дорогою, насолоджуюся природою. Доїжджаю до знайомої галявинки (ми там частенько шашлики смажимо), дивлюся: машина крута стоїть з дверима відчиненими. І жінка лежить. Я «козлика» заглушив. Зліз. Підбираюся ближче. Аж бачу: вона в крові й горло розірване. Ну, думаю, мене сюди не кликали, тому й бачити не повинні. Ноги в руки — і до «козляри». А потім — як блискавка — думка: а може, щось потрібне в багатійки цієї знайдеться? Їй воно вже ні до чого, а мені згодиться. Машина он яка дорога, вовками розмальована? Такі викрутаси по ній — теж річ недешева. Я озирнувся довкола — усе тихо й спокійно. Знову підкрадаюся (знали б ви, як страшно: я мертвяків боюся — жах!). Обійшов труп, пробрався до машини. А тут телефон як озветься: «Ви одержали СМС». Я ледве не провалився крізь землю… Знову на автоматі хотів рвонути до «козлика». А потім думка: телефон! Підійшов до машини, а його й шукати не треба: на сидінні лежить, бачу, дорогий, карась плескатий. Згріб його — і гайда в ноги. «Козел» завівся відразу, я — різко по газах. Від'їхав так далеченько, а потім думаю: дай відключу, а то ще задзвонить у непотрібний момент. Тут, щоправда, довелося помудохатися трохи. Але таки в копички склав. Потім витяг сімку й викинув: навіщо вона мені? Доказ усе-таки. І — додому. Мене тут не було. Усе з телефонної пам'яті постирав. Вітці подарував, а вона, капустяна голова…

— Цікаво розповідаєш, — оцінив «повість» Лисиця. — Шкода, що інформацію знищив. А місце, де сімку викинув, показати зможеш?

— Думаю, зможу, — після деяких вагань відповів Черчик, але збоку здавалося, що він розв’язує найскладнішу дилему життя.

— Тоді поїхали, — повноваження головнокомандувача до професора перейшли автоматично. Та й ніхто інший, схоже, на них не претендував.

— Зараз, тільки «козлика» приховаю.

Лисиця з Жориком попрямували до машини. Черчик — до мотоцикла.

Раптом «журналіст» зупинився, ніби щось згадав, а потім рушив за чортякою-молодшим. Футболісти, що давно втратили інтерес до байок «мотоцикліста», старанно ганяли полем, голосно коментуючи паси, удари, навіси. До того, що відбувалася поруч, їм байдуже.

— А куди ти його? — запитав Богдан.

— Та он до тітки Одарки закочу: нехай почекає. Бо ці умільці швидко йому роги вправлять. Він у мене без ключа заводиться.

Ланцюг почав ритмічно цокати, то збільшуючи, то зменшуючи розриви між звуками. Усе залежало від швидкості. А вона залежала від Черчика.

Брат чортяки зник за хвірткою одного з дворів. Богдан присів і ближче оглянув місце, де щойно стояв «козлик». Мастильних плям не побачив.

Коли Степан запхнув свої метр дев’яносто на переднє сидіння, штурманом став автоматично. Виходило набагато гірше. Професор відчув це відразу. Але зараз — не до примх шляхетних панянок. Подякуй Богові й за це.

Знайома лісова дорога. Усі вибої проплигав, коли приїжджав на місце вбивства. Зараз робив те саме. Як там почувається машина, боявся навіть думати. Відповідь свердлила однозначна. Але магічне сяйво слова «треба» проганяло решту думок.

— По-моєму — тут, — видав Черчик, пильно вдивляючись у розмаїту навколишню флору.

Лисиця зупинив машину й вийшов за пасажирами. Перед вів Степан. Жорик і «журналіст» стежили за рухами велетня, ніби від цього залежало подальше життя. І не тільки їхнє.

Черчик підійшов до місця, де дорога обгинала калюжу — одну з тих, що ніколи не висихають. Навіть у найбільшу спеку. Кому доводилося їздити ґрунтовими дорогами, знає, що майже на кожній з них (а в лісі — то й поготів!) завжди є хоча б одне таке місце. Добре, що об'їхати можна. Шматок «нової дороги» проходив між деревами. Три сосни залишалися біля калюжі, а грунтовка забирала праворуч біля ряду інших.

Черчик підійшов до півкола об'їзду, повернувся спиною й глянув ліворуч. Потім, нічого не кажучи, попрямував, куди дивився. Решта повторила його шлях.

— Десь тут, — нарешті пояснив він. — Я тоді калюжу об'їхав і спинився… Мусить бути на відстані кидка від дороги. Блакитненька. «Київстар».

Ставши навколішки, почав нишпорити.

Цей якось аж надто просто приручений велетень нагадував натренованого гончака, що зачув слід. Він уважно розглядав досліджуваний простір, допомагаючи руками, притискав до землі траву, розводив її в боки, розгрібав сухе листя. Лисиця й Жорик, стежачи за суцільним креативом Черчика, навіть почали співчувати цьому невтомному шукачеві. Бажання знайти в родича чортяки було настільки сильним, що не вірити в його щирість здавалося річчю майже злочинною. За яку варто давати довічне ув'язнення. Або — років з п’ятнадцять. З конфіскацією. Однак, незважаючи на всі ці нелюдські намагання, сімку знайти ніяк не вдавалося.

— Треба б допомогти нашому другові, — мовив Лисиця. Схоже, ця ідея виявилася Жорику близькою, бо він одразу ж узявся до роботи, немов давно очікував команди. Богдан зробив те ж саме. Тепер на місці пошуку копошилися вже три «гончаки». Але нуль, навіть помножений на три, однаково залишається нулем.

Переколошкану траву де прим'яли, де скуйовдили, а де — і вирвали. Збоку здавалося, що ці трос збожеволілих чоловіків роблять землі якийсь дуже вже оригінальний, близький до садистського, масаж. Подобався він їй чи ні — сказати важко, але зупинятися божевільні масажисти, судячи з усього, не збиралися. Хоча ці маніпуляції землі, ймовірно, подобалися, інакше вона, протестуючи, вже що-небудь та й зробила б. Наприклад, розверзлася.

Так тривало ще хвилин п'ятнадцять-двадцять. Обшукали квадратів дванадцять. Але віз залишався на місці, хоч лебідь,