Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— А ви впевнені, що це тут? — розпачливо поцікавився професор.

— Стопудово, тут, — напирав непохитністю Черчик. — Це ж третя калюжа?

Якщо це питання адресувалося Лисиці, він мусив щонайменше здивуватися. Але його випередив Жорик:

— Ну ти й урюк зелений, Стипанзе! Яка ж тобі це третя? Це четверта!!! Чуєш мене, четверта! — рівень гніву, виготовленого Жориком, зашкалював конкретно. Професор і чортячий родич навіть трохи злякалися.

— Точно? Ти не плутаєш? — І слова Черчика, і очі розсіювали переляк урізнобіч.

— Та звичайно! — сяйнув тріумфом Жорик, навряд чи плануючи це. — Біля третьої два дерева, а тут — три. Та ще й розкаряка перед нею.

— Точно! От виварка, а не голова! — Зозла Черчик жбурнув на землю жмут вирваної трави. Як дитя землі трава замість удару плавно опустилася на терплячу матір: природа — механізм відрегульований. І, слава Богу, не людиною.

З почутого професор зрозумів головне. У всій його трагічності. Шукали не там! Ну, Черчик, ну, гад зелений!

— Погнали до третьої, — запропонував слідопит-невдаха. З баби біля розбитих ночов він перетворився на Данко, пориваючись освітити прозрінням шлях у темряві невідання.

Люба Асікс швидко дострибала до місця нового пошуку. Тут масаж землі став ще несамовитішим. Але вона й цього разу нічим не виказала невдоволення. Мабуть, все-таки сподобалося. Насолода через біль…

Коли Черчик знайшов сім-карту, небеса здригнулися. Потім здригнулась і вся планета. Від напівлюдського-напівтваринного ревіння. Так цей «малюк» виражав несамовиту радість. Проте кожен, хто почув його, став гарячково згадувати «Отче наш»…

— Молодець, слідопите, — похвалив горланя Лисиця. Він радів не так феєрично.

— Тримайте, — шморгнувши носом, передав Богданові знахідку несподіваний «іменинник».

Звичайна київстарівська сімка й не підозрювала, як багато важила для цих людей. Сімки, і не тільки київстарівські, взагалі, міркують слабко. Вона байдуже перекочувала з величезної чортячої п’ятірні на витончену професорову долоню. Лисиця відчув трепет, немов підійшов до глобального наукового відкриття, що неодмінно змінить нелегку долю людства на краще. Або хоча б зробить до цього крок.

Цей мініатюрний непоказний предмет, цілком можливо, проллє певне світло на недавні події з Ольгою Довгань. Хоча… Може, всі зусилля виявляться даремними, гайнувши котові трохи нижче хвоста. Але чекати залишилося недовго.

— Ех, — підкинув сімку Богдан, — якби ще й смартфон сюди.

— То можна ж до Вітки мотнуться, — запалав ентузіазмом Жорик.

— Це нічого не дасть, — з жалем сказав Лисиця. — Номери стерті.

Обидва з докором глянули на Черчика. Той аж переступив з ноги на ногу, ніяковіючи.

— Я, теєчки… — завагався. Нібито вибирав між трьома дорогами на казковому розпутті: коня втратиш, себе загубиш, смерть знайдеш. Та ось наче вибрав. — Я хотів сказати… Номери, що були в телефоні, я переписав. З іменами й датами… Мовби відчував…

Лисиця з Жориком застигли. Почуте вражало простотою й геніальністю.

— Тільки… теєчки… не забирайте… у Вітки… То ж мій подарунок…

Черчик хоч і хвилювався, але самовладання не втрачав. Голова працювала, як бухгалтерська рахівниця. Клац — дебет, клац — кредит. Бартер підкупав доступністю. І вигідністю для обох сторін.

— А де ці записи? — запитав Богдан.

— У мене вдома. На горищі заховані.

— Поїхали, — наказав Лисиця й попрямував до машини. Гореницький почет рушив слідом. І хоча він не такий великий, професор почувався королем. Навіть імператором. Ні. Напевно, усе-таки «всесвітнім команданте».

Дорога додому завжди приємна. І тоді вітер — тільки попутний, навіть якщо й дме в інший бік. І вітрило радісно надимає груди.

Сьогоднішній гореницький вояж удався. Здобуто нову інформацію. Хоч могло все закінчитися й гірше. Але…

Черчик. Цікавий екземпляр. Незвичний. Не рядовий сільський хлопець. Живе в ньому щось таке творче, непосидюче. Он і мотоцикла сам зробив. Зібрав, із чого зміг. Водночас не від того, щоб поласувати чуженьким. Схожий на величезне теля. Розум поки не встигає за тілом. Ніщо на зв’язок з убивством не вказує. Начебто. Але хлопець може виявитися чудовим актором. І вміло грати «тупого бичка». Запорошив очі незграбністю й простакуватістю. Не будемо про нього забувати.

Жорик. Молодець. Допоміг. І далі обіцяв «відстежувати ситуацію». Надійні очі й вуха. Палає натхненням. Попросився, щоб підвіз до Києва. З кимось хоче зустрітись.

Смартфон. На сімці поки нічого цікавого. Імена, прізвища, номери. Ніяких зачіпок. Передивився записи Черчика. Вхідні й вихідні дзвінки. Серед отриманих третього числа останній номер — без імені. З нього дзвонили о 23.10. Усе ніби сходиться: ним Ольгу, очевидно, й викликали до лісу. Хто дзвонив і заради кого вона так смертельно ризикнула? Відповідь, здається, ось, в останньому номері. Потрібно тільки довідатися, чий він. Бондаренко натякнув, що його ресурси не безмежні. Інакше просто взяв би й пробив усі вхідні й вихідні через