Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Те-ле-фон, — пародійним голосом нагадав Лисиця.

— А я й кажу: така дорогуща річ Черчику не по кишені. Гроші до нього не дуже липнуть. Нічого дорожче мотоцикла отого саморобного в нього зроду не було. Та й звідки взятися, якщо до роботи він не надто нагинається? Замість того щоб трудитися, все міркує, як це одним махом грошенят цілу скирту вкосити. Та на мотоциклі день і ніч гасає лісами-полями. І що тільки шукає?

— Напевно, щастя. Як і всі ми.

— Якось по-особливому він це робить.

— Індивідуум… — Лисиця підняв угору вказівний палець, а потім зосереджено додав: — Момент.

Він набрав Бондаренка й поцікавився, який телефон мала Ольга Довгань. Через три Жорикових ковтки головред повідомив, що вбита користувалася смартфоном LG Р990 Optimus 2Х чорного кольору.

— Ну от, усе сходиться, — запалахкотів «агент». — Сто відсотків: Черчик подарував Гортензії апарат убитої жінки. Не вірю я в такі збіги.

— Я теж.

— Виходить, він був на місці злочину й підібрав смартфон?

— Хтозна. Може, й так… І, що характерно, був він там до приїзду оперативників. А тому міг бачити те, чого з якихось причин уже не побачили вони… Цей Черчик стає для нас дуже цінним свідком. Поки свідком…

— Тоді поїхали його брати! — Жорик навіть забув про недопите пиво. Одне нестримне прагнення, сильніше, поглинуло інше, слабкіше. Очі засяяли спрагою нових відчуттів. Ще не випробуваних, але таких жаданих.

— Усе по черзі, пане Поспішайку, все по черзі. Поспіх зараз не потрібен. Та й повноважень таких не маємо. Краще з цим Чортиком (або як там його? Черчиком?) обережно поговорити. Головне, щоб він чимбільше розповів. Що бачив, чув, може.

Богдан говорив упевнено. Присутні просто приречені повірити: професіонали поводяться саме так. Оскільки присутній тільки Жорик і все хлинуло лише на нього, повірив він одразу.

— Тоді поїхали його шукати, — випалив гореницький «агент». — Я приблизно знаю, де він може бути. — Напрямок визначив коротко: річка.

Присутність досвідченого штурмана шлях зробила простим. Жорик уміло жестикулював, допомагаючи словам. Тому долетіли швидко.

Як тільки машина піднялася нагору й погляду відкрилася велична панорама українського пейзажу, Богдан побачив, що біля річки, недалеко від дороги, стояв мотоцикл з коляскою, трохи віддалік лежали два велосипеди й паслася пара коней, запряжених у віз на гумовому ходу. Невеликий піщаний пляж прикрашали розслабленими тілами четверо хлопців.

Лисиця зрадів: нічого ж собі! Цей Жорик — точно справжній слідопит. Тільки вчора з ним познайомився, а вже сьогодні він серйозно допомагає. Таке буває раз ужитті, і то — не в кожного. Однак напружений Жориків фейс про добрий гумор чомусь забув і місця для посмішки не виділив. Навіть жодного сантиметра. Квадратного.

Люба Асікс зупинилася зовсім поряд.

«Отзаразу» залишив з Лисицею, прибивши дверцятами, а сам рушив до пляжників. Ті, побачивши автомобіль, а потім і Жорика, пожвавішали. За мить перед Богданом ожив анекдот (у ролях — місцеві мешканці). «Агент» привітався за руку з кожним, про щось коротко запитав. Почувши негативну відповідь (усі захитали, мовляв, «не знаємо»), знову потис чотири правиці й почовгав назад. Тим часом підвода занадто близько опинилася біля води. Один з хлопців, тонкий (з випнутими ребрами), пішов відігнати. Наступивши на щось, застрибав на одній нозі й відразу втупився у вколоту (чи, може, й розрізану) підошву. А коні вже заходили «по коліна», приречено тягнучи ревматичного воза, що не надто бажав приймати водні процедури. Та хлопець усе длубався, забувши, куди чимчикував. «Сучасна буколічна сценка», — оцінив побачене Лисиця й здивувався, чому так захопило. Проте часу на пошук відповіді не мав: до машини сів «агент».

Здалося, що Жорик поміняв прізвище на Чорнішеночі. Залишалося записати в паспорт.

— Не було його тут, — пригнічено мовив «агент».

— Наші дії? — обережно поцікавився у власника нового прізвища.

— Змотаємося ще в одне місце.

— Добре…

Лисиця знову послухався талановитого штурмана. Нехай навіть і зі зміненим прізвищем. Нехай навіть із пригніченим настроєм. Та все одно талановитого.

У гореницьких вояжах час летів швидко. Так само швидко Богдан із Жориком гасали тутешніми дорогами явно не стратегічного призначення. Ця гонитва за Черчиком-привидом прикрашала життя неповторними барвами, повнила новими відчуттями, вносила шарм таємничості.

Наступний пункт — подвір'я Черчика. Там його теж не зустріли. Після другої невдачі з легкої повітряної літньої хмаринки Жорик усе більше перетворювався на важке свинцеве осіннє хмарище. Купу огидної скловати. Готову ось-ось почати розстріл землі густими чергами з мільйонів безвідмовних калашникових. Мимохіть Богдан розчаровувався. Місце зовсім недавнього замилування займала закономірна незадоволеність. Реакція природна. Але раз не досягнута мета із двох спроб, то… залишається третя. Як у казках. І нехай дорослі, вирісши, вже не вірять у них, Лисицю в цьому сенсі — не-пе-ре-ро-би-ти. Для себе він одного разу, але назавжди вирішив: краще вірити в казки, ніж у реальність. І якщо всемогутня богиня Віра здійснить хоч одне казкове бажання, це буде в сто тисяч разів краще, ніж десять справджених реальних.

— Тепер на стадіон, — голос Жорика з колишнім — готовим все-перемагати-й-усе-змітати — спільного мав небагато. Це стурбувало: з таких ось ледь помітних негативченят і складаються всі поразки. Хоч Македонського, хоч Пірра, хоч Наполеона. І нехай