Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Мабуть, ви все правильно сказали, — нарешті втомлено озвалася Надія. — Хлопчик справді виріс. І тепер має право на свої таємниці. І своє життя. Доросле. Де самостійно прийматиме рішення… Усе правильно. Він же чоловік… Чесно кажучи, я вам вдячна. Щойно ви мене розбудили. Висмикнули з летаргічного сну. Якось увесь час так виходило, що я опікала його. Знаєте, коли хочеться зробити за дитину все, аби вберегти її від болю, якого може завдати світ. І краще, щоб той біль відчувала ти. Але постійно так тривати не може. Тому що — вбивчо для дитини. Замкнути в стерильній кімнаті. І тоді перший же вихід за межі стає останнім: дитина виявляється не готовою протистояти «закімнатному» життю.

— Не хвилюйтесь, — почав заспокоювати Богдан, — вашому хлопчикові це не загрожує.

— Ви так говорите, ніби знаєте про нього більше, ніж я. Хто був з ним поряд усе життя.

— Так буває… І це нормально. Неможливо комусь одному знати про когось іншого все. Життя — річ складніша, ніж ми собі уявляємо. У цьому є свої плюси. Як і мінуси. Але плюсів більше, як на мене.

— Тоді пишіть телефон…

Лисиця утомлено посміхнувся. Перемога маленька, а задоволення від неї — велике. Навіть величезне. Коли кладеш цегляну стіну, усе залежить від тебе. Але коли спілкуєшся з людиною… Що ж, тим цікавіше жити.

На зустріч Жорик одяг знайому футболку (чи в нього їх кілька?). Вольовий, але усміхнений фейс Кличка-старшого знову набивався у свідки всього, що коїлося з цим тілом. Нетерпляче поглядаючи на дорогу, «агент» чекав Лисицю біля магазину. Богдан прибув, як і домовлялися.

Жорик знову підзаряджався пивом. Така підзарядка здавалася професорові річчю, щонайменше, сумнівною. А якщо задуматися — то, напевно, й небезпечною. Але відмовляти любителя пива (чи, радше, професіонала) — робота безнадійна. У того завжди знайдуться аргументи, що невідпорно б’ють у десятку.

Побачивши Лисицю, Жорик почав озиратися навсібіч. «Швидко звик до ролі, — посміхнувся Богдан. — Агент, один в один».

Зупинив машину. «Агент» прудко опинився на задньому сидінні, не розплескавши жодної краплі. Затоноване скло надійно ховало все і всіх у салоні, тому «конспірація» виявилася зайвою.

— Від’їдьмо за поворот і спокійно поговоримо, — пляшка сковувала рухи, інакше Жорик зобразив би маршрут ще й в особах. Так. Енергією цей славний козак з пузцем аж пашить. Невже точно від пива? Але від нього вона може бути тільки штучною. Та ще й від сучасного. З «пробірки». Подивимося, як він працює головою… А від пива ще виростає живіт…

— Нумо, Жорику, викладайте, що там у вас, а то з часом, як завжди, скрутно.

— Розумію, — відсунув пиво на задній план. — «Гортензія», ну, це ми так Вітку Постоленко звемо (горда, гадюка), сьогодні засвітила новий телефон. Дорогезний — жах. Весь такий із себе. Крутий. «LG». Похвасталася, що Черчик подарував. Черчик — це Степан Черченко, залицяльник її. Правда, не один він у неї. Петько Губенко так і в’ється, і Сашко Даця, ну, Дацюк, теж маршрути нарізає. От Черчик і зробив хід конем. Думаю, відбив він цим подарунком інших Вітчиних фанів. Ті два дурні, напевно, не лише потилицю, а навіть те, що значно нижче, почісують, та от тільки навряд чи «Гортензія» передумає. Переплюнув Черчик усіх, переплюнув. Молодець який…

Якщо сказати, що цей монолог неабияк дістав професора, це тільки натякнути на реальність. Причому натякнути віддалено. Богдан кипів, вирував, вулканився й часто булькав. Щоправда, усі ці стихії колобродили глибоко в душі. На поверхні ж усе — тихо й спокійно. Потужні вудила звичок надійно втримували глибинні сили єства, що прагнули вирватися назовні, погрожуючи непередбачуваними наслідками. Це — система, де все у-порядковано й під-порядковано! Тому слухатимемо далі. Навіть якщо звучатиме найостанніша нісенітниця (передостанню ж слухаємо!). Уважне ставлення до співрозмовника — головна зброя психолога. Саме на психолога й перетворився професор.

— …а Черчик красунчик. Так, усіх одним махом. Сміливо. Кажуть, і прадід у нього такий був. Довго не любив рюмси розпускати. Кремінь! Старші люди розповідали, що той, прадід Черчика, наречену в начальника губчека з-під носа вкрав. Уявляєте?! Якої залізної волі людина? Коли чекісти кинулися за ним, він у ліс пішов. А було це взимку…

«Терпіти… терпіти…», — як мантру-оману, повторював Богдан, ледь не проклинаючи і Черчика, і його прадіда, і все губчека. Зупинився тільки перед самим Залізним Феліксом.[13] Його начебто й не було за що. Хоча…

— …то він на санях… Наречену вкутав, а сам гвинтаря зарядив, патронами обклався, коня пустив лісовою дорогою, тримаючи на мушці відхід. Чекісти нарвалися, то він двох і підстрелив. Ті й повернули. А за кілька років начальник губчека оженився на дочці одного з секретарів ЦК республіки. Так він потім приїжджав якось, генерал, знайшов старого Черненка й могоричем пригощав. Мовляв, образи на тебе не тримаю, навіть більше: спасибі, що не дав голівоньку втопити. І шлях нагору звільнив. Якби тоді оженився, навряд чи до таких чинів дійшов… Так що крівця в Черчикові ще тої, старої закваски грає. Красунчик він. І от тепер цим телефоном усіх відшив… А Вітка теж. Усе ніяк не визначиться, як дорожче себе продати. Та не прогадати із заміжжям… Хоч дівка вона — як треба. Все на місці…