Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Там дешевше? — проаналізував почуте.

— Дешевше, — підтвердила «Дюймовочка». — А зарплата в секретаря самі знаєте, яка. От і доводиться вигадувати пригоди для душі й тіла.

Лисиця злякався, що зараз почнуться розповіді про особливості здобуття вищої освіти в обласному виші, але дівчина відверто «розчарувала». Вона знову заговорила про Довганя:

— А Дмитро приятелював з Ігорем Денисенком. Теж здібний учень. І плюсів багато мав, але Довганеві поступався за багатьма показниками. Хоча дружбі це не заважало. Вони, по-моєму, разом на великий теніс ходили. Хобі сучасних аристократів. І в ліцейській команді КВК грали. Довгань, до речі, там капітаном був. Вони ще районний кубок вигравали. Справді сильний клас. Серед нинішніх таких поки не видно.

— А Денисенко цей теж за кордоном?

— Ні. У нього все скромніше. Економічний факультет КНУ.

«Нічого ж собі, — свиснув Лисиця, — економічний факультет КНУ — це скромніше?! О tempora, о mores![12] Хоча порівняно з Берліном чи Лондоном це справді скромніше. Айнштайн таки мав рацію, помітивши відносність усього сущого на землі. А щодо цього Денисенка, то тут карта лягла вдало: його факультет — майже рідна для мене стихія. І за це спасибі тобі, Господи. Як і за все решту».

— Довгань після випуску не навідувався до ліцею?

— Не бачила. Хоча, може, якось напівофіційно. Але, думаю, Ольга Іванівна про це б знала. А знала б Ольга Іванівна — знала б і я. Он коли Ілона Княжич приїжджала, тут таку помпу затіяли. Гадаю, Довганя б зустріли не гірше.

— Гаразд. Дякую. Ось моя візитка. Тут є телефон і електронка. Якщо раптом щось згадаєте, подзвоніть або напишіть. Буду вдячний. Для мене важливий кожен штрих до портрета людини, про яку пишеш. Багато різноманітної інформації дає змогу точніше подати портрет. Читачі це люблять. І водночас формуєш зі свого імені творчий бренд. Ще раз дякую. Ви мені дуже допомогли.

Опинившись на вулиці, подзвонив знайомій, що працювала в деканаті економфаку. З Оленою Гайдай колись заприятелювали на вступних іспитах. Вона тоді працювала технічним секретарем, Лисиця — екзаменатором. Зараз пані Олена — заступник декана. І мусить бути на роботі. Якраз завершується вступна кампанія. Роботи — як у каменоломнях. Її багато, і вона важка.

Відповіді з Амурської площі чекав хвилин двадцять. Утішало те, що на прохання відповіли «без проблем». Отримавши номер, відразу ж набрав. Роблячи це, прекрасно розумів, що початок серпня — не той час, коли студент сидить вдома або взагалі перебуває в Києві. Однак Лисиця теж не любив програвати. Він не здавався навіть тоді, коли між шансами і нулем доля ставила вбивче дорівнює.

— Алло, — почув після фрагмента однієї з пісень Пономарьова.

— Добрий день. Це Ігор Денисенко?

— Так. А з ким я говорю?

— Мене звати Богдан Лисиця. Я — кореспондент газети «Презумпція». Буду дуже вдячний, якщо зустрінетеся зі мною й відповісте на кілька нескладних питань.

— Я ж ніби не кримінальний злочинець, щоб цікавити журналістів такого видання. Та й не мегазірка якась. Звичайна рядова людина, слава Богу. — У здоровому глузді цьому хлопцеві не відмовиш.

— Думаю, це лише питання часу.

— Перше чи друге?

— Друге, звісно. Хоча…

— Ціную ваш гумор. І все ж?

— Мене цікавить Дмитро Довгань. Сподіваюся, це ім’я вам знайоме?

— І не тільки ім’я. Хоча, як на мене, про Дмитра Довганя краще всього поговорити з… Дмитром Довганем. Ви про це не думали?

— Думав, але він зараз у Лондоні.

— Зачекайте, поки приїде.

— Я — можу, стаття — ні. До того ж, за словами матері, приїде він не скоро.

— У вас там пожежа?

— Майже.

— І ви хочете, щоб я став пожежником?

— За логікою — виходить, що так.

— А каска блискуча у вас є? І пишні вуса. Без цього пожежників не буває.

— Знайдемо.

— Зрозуміло… Річ у тому, що розповідати про нього Дмитро мене не вповноважував.

— Поговорімо без повноважень. У творчій і довірливій атмосфері.

— Але чому я?

— Ви — його однокласник. А однокласники часто знають неформальний бік життя багатьох. І ви товаришували.

— Дружили. І продовжуємо.

— Це ще краще.

— А чому це він вас так цікавить?

— Я збираю матеріал для статті про випускників ліцею «Фаворит», що навчаються за кордоном. А Довгань — один з них. — Виявляється, брехати — не така вже й