Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Цей варіант — узагалі найкращий, — патетично промовив, піднісши догори руки, Бондаренко, але зразу ж і опустив їх, додавши: — Для сторінок ну дуже жовтої газети. Шикарна «версія». «Маркетологічна». Та й коли проаналізувати факти, на думку спадає саме це.

— Угу, — награно погодився Лисиця. — При одній умові. Ми забуваємо про те, що за вікном — двадцять перше століття.

— Слухай, Богданчику, — наче ожив головред, — якщо відкинути завісу містики, за якою ховається правда, то все постає як реалізація чийогось плану. Вдала реалізація.

— Кожне вбивство, крім, імовірно, з необережності, — завжди реалізація чийогось плану. Жахливого. Часто добре продуманого і так само втіленого… А до чого там додумалися твої міліцейські друзі?

— Напад вовка. У них все раціонально. Ніяких вовкулаків.

— Що ж, — помасував перенісся Лисиця, — з погляду логіки й експертизи — розумно. Але тільки безрезультатно. З вовком — проблеми. Де взявся? Куди подівся?

— Проблеми не тільки з вовком. Якщо Антон Свідерський якимось боком до цієї справи, то проблеми й з «вовкулацтвом». Театральна роль і татуювання — усього лише непрямі докази. Зрозуміло, що ні на якого вовка-вовкулаку він перетворитися не міг. І тим більше не міг загризти Ольгу Довгань.

— Не поспішай з висновками, друже Гораціо. Чимало в цьому світі є такого, що і не снилось нашим мудрецям… — підсумував Богдан, покликавши на допомогу Шекспіра, а потім додав: — Я от про що подумав, Сергійку. Свідерський не цурався ніяких підробітків. Можливо, він міг бути донором?

— Крові чи сперми?

— Швидко січеш.

— Не органів же, — засміявся Бондаренко.

— Ох, розумний, шайтан. — Лисиця теж посміхнувся.

— Добре, — ляснув долонею по столу головред. — Спробую пробити. Приватні контори не особливо відгукуються. З державними буде простіше. У кожному разі — думка цінна.

— Тепер — наступний тост. — Богдан розповів про стеження за Столярчуком. Бондаренко уважно слухав. Але дослухати не вийшло. У двері постукали, а потім у проймі з’явилося задоволене обличчя кудлатого хлопця.

— Дозвольте, Сергію Леонідовичу? — радісно поцікавився він.

— А-а-а, Рішко, практикант-винищувач? Заходь-заходь.

— Ну-у-у… знову ви про ту вазу, — миттю надувся «кудлач». — Ось, те що ви просили. — І передав конверт брудно-жовтого кольору.

Головред подякував, і хлопець, спідлоба блимаючи, вийшов. Діставши з конверта згорнутий аркуш, пробігся очима.

— Ось так, пане професоре, — намагаючись не відпускати серйозність, закивав він. — Ось так. «Мерс» АА 0001 КТ належить Борисові Довганю.

— Я в цьому майже й не сумнівався.

— Обґрунтуй. А то ти щось каламутиш із цими номерами, а я поза грою.

— Все дуже просто. Спочатку я подумав, що мастило підтікає з машини Столярчука. Під його «Інсигнією» виявив невелику калюжу. Але стеження показало, що з машиною все гаразд. Повторний приїзд до банку вивів мене на шестисотий «Мерседес», номер якого я й продиктував тобі. Ну а сьогодні з’ясувалося, кому цей «Мерс» належить.

— Виходить, Борис Довгань був на місці вбивства?

— Майже виходить.

— Ти про мастило?

— Так. Якщо результати вкажуть на нього, шановний товариш банкір мусить розповісти, що він робив на тому місці, де знайшли труп його дружини.

— А якщо ні?

— Тоді не буде.

— Але ж машину міг взяти й хто-небудь інший? Довгань, по-моєму, у ніч убивства перебував у відрядженні?

— Так, у Донецьку. Підтверджено документально.

— Документи можна й підробити або за гарні гроші видати справжні. З усіма потрібними забамбасами, проте липові за суттю. Або за день упоратися зі справами і ввечері повернутися. Цей варіант треба перевірити з технічного погляду.

— Гаразд. Цим я теж займуся. Зачекай… — Бондаренко зупинився, ховаючи аркуш до конверта. — Якщо мастило вкаже на Довганя, він може сказати, що просто їздив, щоб подивитися, де все відбулося.

— Хай вкаже, тоді й будемо думати, — поклав на полицю зауваження. — До речі, у мене тут «агент» завівся. У Гореничах. Недавно дзвонив. Сказав, що є цікава тема. Так що я, шановний пане начальнику, сьогодні швиденько мотнуся в область. Поспілкуюся на цікаві теми. А зараз — на Печерськ. До ліцею «Фаворит». Відчуваю, що там теж можна поживитися цікавинками.

— Щодо чого? Ділись ідеями.

— Поки рано. Матиму підтвердження — точно не мовчатиму.

— Добре. Твори.

— Творитиму… Бувай.

Знову рушив назустріч обіймам літнього міста. Там ночував себе, як риба у воді. Хоча спека підштовхувала до думки про сковороду. Але рибою почуватися не перехотів. І поплив гарячим повітрям.

На печерську вулицю