Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Цитадельну дістався швидко. Стандартна фасадна дошка з синім фоном. Усе правильно: прибув до ліцею «Фаворит». Піднявся на ґанок. Роззирнувся. Де ж охоронець? Зараз без них ніхто й ніде. Тим більше — така «модна контора». З економічним ухилом. Саме те для сучасної України. Престижно. Тільки для дітей «еліти». Бо лише вона може собі це дозволити — віддавати купу американських грошей за осягнення наукових істин коханим телепнем…

Ага. Ось і сек’юріті. Який-небудь черговий «ангел» або «легіон». Чи «леопард-гепард». Ні. Усе зовсім інакше. Естетка патріотизму. Охоронна фірма «Гетьман». Хоча цей на гетьмана явно не тягнув. Так, гетьманченятко (маленький, худенький, сухий, мов тараня).

Лисиця привітався й показав посвідчення. Уважно подивившись на блискучий пластик, міні-«гетьман» зрозумів, що перед ним не абихто, а представник четвертої влади. А владу, навіть четверту, прийнято поважати.

— А де тут кабінет директора? — поцікавився професор.

— На другому поверсі в кінці коридору ліворуч. — Схоже, на лаври Сусаніна цей міні-«гетьман»-сесуріту не претендував.

У холі — ліцейський пантеон. Тутешній варіант радянської дошки пошани. Великі золоті букви «гордість ліцею» повідомляли: адміністрація й колектив немарно тужаться на освітянській ниві. Нижче напису — ряди великоформатних портретів. «Члени касти гордовитих». Серед них — і фото Довганя-молодшого. Зроблені тим самим майстром справ фотографічних, ці «шедеври» ілюстрували належність прототипів до однієї корпорації. Усі талановито обезличені. Однаково набундючені й офіційні. Таке враження, ніби розглядаєш родинний фотоальбом. Милуєшся родичами. Двоюрідно-троюрідними. А подекуди — й рідними. Ймовірно, саме такою й була авторська ідея. Підказана директором.

Дмитра Довганя й без підпису впізнав би все одно. Перше, що спадало на думку, — «син свого батька». Без варіантів. У Дмитрові Довгань-старший яскраво продовжився фізично. Що ж відбувалося за цією зовнішністю, у внутрішньому всесвіті, сказати ніхто не міг. Бо знали тільки двоє — сам Довгань-молодший і ще Дехто. З першим Лисиця не знайомий. Другий такими знаннями не ділиться. Цілком справедливо.

У приймальні «журналіста» зустріла мініатюрна дівчина-секретар з ідеальною фігурою, наче виточеною за чіткими світовими стандартами на високотехнологічному станку. «Дюймовочка», — промайнуло в голові. Саме такою уявляв героїню безсмертної казки Андерсена. Хіба що дюймів у цій було десь із п’ятдесят.

Привітався й показав посвідчення:

— Мене звати Богдан Лисиця.

— Олеся, — відповіла дівчина. І крізь окуляри на професора глянули привітні очі. Здалося, що напроти — ідеальна жінка, від якої народиться нове людство. Лагідне. Привітне. Сонячне. Яке не знатиме, що таке матюки, наркотики і порно. Навіть перламутрове. А також — ціна на бензин і українські депутати.

— Я б хотів поговорити з директором.

— А Ольги Іванівни немає. Поїхала до райдержадміністрації.

— І коли повернеться, ви, звісно, не знаєте… — Фраза претендувала завершувати бестселер успішного письменника-гота. Та й звучала відповідно.

— Саме так, — підтвердила безрадісний здогад «Дюймовочка».

— Зрозуміло, — сумно видихнув Богдан. Нагадував нареченого зі щойно піднесеним гарбузом. Та невідь-звідки прийшов порятунок: — А може, ви мені допоможете?

— Залежить від проблеми.

— Вона ніби нескладна, — почав зосереджено. — Дивіться. Я готую статтю на освітянську тематику. Мене цікавить інформація про випускників ліцеїв, гімназій, загалом, навчальних закладів такого типу, що навчаються за кордоном. До яких вишів вступають, яких кар’єрних успіхів досягають. Там у холі цілий пантеон. «Гордість ліцею»… Хотілось би дізнатися якісь факти про цих дітей.

— Так, серед нашої «гордості» є кілька випускників, що вчаться за кордоном. Ігор Кравців — у Краківському університеті економіки, Ілона Княжич — у Гумбольдтському університеті Берліна, Денис Гніденко — в Карловому університеті (це Прага), Дмитро Довгань — в Університеті Сіті Лондон…

— Довгань, — задумався Лисиця, — знайоме прізвище.

— Звісно, знайоме, — посміхнулася Олеся, — це ж син відомого банкіра.

— Точно, — кивнув Богдан. — До речі, ви, часом, не пам’ятаєте його?

— Чому ж? Я тоді перший рік працювала, і їхній випуск знаю добре. Багато з ними спілкувалася. Випускний клас усе-таки. Дуже сильний. Майже всі — один в один — цілеспрямовані, ерудовані, грамотні. Більша частина з тих, хто зображений на фото, саме з того класу. А Дмитро… Це був яскраво виражений лідер. Харизматична, потужна особистість. Відмінник. Кумир ліцею. Юнак із великим майбутнім.

— Ну, звісно, татусь підметушиться… — «Дюймовочка» не відчула, як її вивели на потрібний шлях.

— Ні. Знаєте, Дмитро з іншого тіста. Дуже амбіційний. Такі землю зубами гризуть, а досягають свого. Він не терпітиме поразки. І ніколи не поступиться. Хронічний переможець. Для якого не існує слів «ні» і «неможливо».

— І по трупах піде?

— По трупах? — Олеся замислилась, ніби й справді уявила гори трупів і юнака, що карапкається до вершини. — Важко сказати. Збоку здавалося, що хлопець чесний, порядний. Нічого поганого за час навчання за ним не помічали. З учителями поводився чемно. Не бешкетував. З однокласниками дружив. А що там у душі коїлося… Так у чужу душу ж не влізеш.

— От ви сказали, що він дружив із класом. Але ж повинен бути хтось один чи два, з ким мав особливо близькі, товариські, стосунки. Не те щоб «не-розлий-вода», та все ж… Якісь спільні інтереси. Ну, там, спорт, музика, книги, комп'ютер…

— Це зрозуміло. Сама не так давно в школі навчалася. У двісті шістнадцятій. Зараз