Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Ти зараз де? — відразу поцікавився він.

— На Майдані.

— Забіжи до мене.

— Де ж ти був раніше? Хвилин десять тому я проходив Софіївською площею.

— Усвідомлюю всю нераціональність пропозиції, але нічим допомогти не можу. Хіба співчуттям.

— Спасибі хоч за це… Гаразд. Іду.

Треноване професорське тіло з’явилося в кабінеті Бондаренка за п'ятнадцять хвилин. І це воно ще не намагалося.

Головред устиг заварити зелений «Greenfield». І тепер демонстративно поставив гарячі чашки перед гостем. Професор усміхнувся. Нічого, спочатку попідколює, а потім і звикне. Відомий алгоритм. І, практично, безвідмовний.

Бондаренко колотив чай, опустивши в глибини ложку меду значних розмірів.

«Процес пішов», — вирішив Лисиця (це про «зближення» між головредом і чаєм).

— Про що довідався в театрі? — забажав дізнатися свіжини Бондаренко.

— По телефону не можна? — Богдан усе ще гнівався за марно втрачений час. — Після сорока, як колись зізнався один з моїх великих вчителів, життя біжить дуже швидко. А в мене ще багато незробленого.

— Вибач, але віч-на-віч мені подобається більше. Коротко кажучи… я банально скучив.

Може, все й не зовсім так, але почуте Лисиці сподобалося. Однак показувати цього не збирався.

— То що там у театрі?

— Ні, — з категоричністю даївця-інопланетянина, що вдесяте відмовляється від хабара, відрізав Богдан, — спочатку ти. Що нарив про цього «Антоніо Бандераса» місцевого розливу?

— Як скажеш, — здався головред і, діставши з шухляди аркуш, почав читати: — «Свідерський Антон Євгенович. Тридцять один рік. Народився в Луганську. Закінчив Харківський державний інститут мистецтв імені Котляревського за спеціальністю „акторське мистецтво драматичного театру і кіно“. Працював, чи як кажуть актори, „служив“ у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Три роки тому приїхав до Києва. Влаштувався в „Костянтин“. Винаймав квартиру між Відрадним і Караваєвими Дачами, на вулиці Слов'янській».

— І все, — поклав аркуш Бондаренко.

— Не густо, — криво посміхнувся Лисиця. — На тебе не схоже. Джерела висохли?

— Не сипте сіль на рану… — зморщився головред. — Якась чорна смуга… А ти? Що накопав?

— Та навіть і не знаю, накопав чи сходив даремно. — Богдан потягся до чашки. — Сьогодні на вечір призначений спектакль «Одного разу буде вчора» замість заявленого раніше «Затьмарення». Ймовірно, тут їм простіше обійтися без Свідерського. Як особистість він непростий, хоча навряд чи серед акторів знайдеш простака. Мав талант, але не розвивав. Усе намагався копійку зрубати. В дусі нинішнього часу. Ні, бажання, звичайно, цілком зрозуміле, але… Тоді треба попрощатися з мріями про справжню кар'єру. Коли тебе люблять за те, що ти — це ти. Коли спочатку стаєш великим і впізнаваним, а потім приходять гроші. А він, напевно, хотів навпаки. Прагнув шикарного життя. Тому, як подейкують, і почав підпрацьовувати жиголо.

— Що?! — Головред похлинувся чаєм. Через подив, а не через смак.

— А що тут дивного? — розвів руками «підлеглий». — Хлопчик гарний, ще доволі молодий, з досконалим тілом. Спелий персик. М-м-му-цмок, — спробував зобразити відомий жест кавказців. — А багатих тітоньок зараз хоч греблю гати. Чому б ні? Та й товар псується швидко. Треба встигнути… І ще. Одержавши роль вовкулаки, Свідерський зробив на грудях татуювання. Голову вовка з вишкіреною пащею.

— Знову вовки-вовкулаки? — задумався Бондаренко. — Дуже цікаво. Не думав про зв'язок з убивством Ольги Довгань?

— Думав, звичайно.

— І?

— Якось усе це… Нереалістично… Хоча, за словами Дарини, Ольга й навідувалася до «Костянтина». І саме на «Затьмарення». Але чомусь не дуже віриться, щоб вона, якщо, звичайно, між ними й могло щось бути, приплачувала Свідерському. З її зовнішністю. Сама могла чималі гроші заробляти шикарним тілом.

— А якщо кохання?

— Все може бути. Тоді картина вимальовується така: Ольга закохується у Свідерського. Хто від цього страждає?

— Борис Довгань.

— Правильно, — по-наставницьки оцінив Лисиця. — Ріжки з’являються саме в нашого люб'язного банкірчика. На цілком законних, так би мовити, підставах. І що робить цей закінчений отелло?

— Вбиває обох коханців, обставляючи це в перевертницьких декораціях.

— Може бути, — зробив ковток Богдан.

— Отже, щодо вбивства — поки ніби все зрозуміло. Але навіщо це вовкулацтво?

— У багатих свої примхи. І свої метелики. Їм банального «куля в голову й на дно ріки» — мало. Подавай що-небудь таке. Вишукане. Вовкулаки — годяться А якщо серйозно, то вовкулацько-вовчі атрибути тут напрошуються самі собою. Перше — Ольга. Її дівоче прізвище й малюнки на машині. Друге. Свідерський грав перевертня і мав татуювання. От Довгань і вирішив продовжити цю лінію. Вона ніби аж проситься на наше полотно.

— Ага, — закивав головред, — а завершує її справжній вовк, що натхненно розчикрижив горло Довганевій дружині.

— Можна припустити ще такий варіант, — знову відпив професор. — Свідерський так увійшов в образ, що після кохання з Ольгою перетворився на вовка й розтерзав їй горло.