Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Добрий день, — закинув у віконце.
Почув увічливу відповідь.
— Вибачите за нескромне питання, — почав прохацьким тоном, — а чому до репертуару внесено зміни?
— Є на те причини, — відрубала, не відриваючись, жіночка низькотемпературним тоном. Він знищував паростки сподівань на щось суттєвіше, десь глибоко в душі плеканих Богданом. Хоча ні нового, ні загрозливого не пролунало. Не вперше. Бувало й холодніше. І зубастіше в енному степені.
— А можна докладніше?
Це питання чкурнуло врозріз і стратегії, і тактиці. Правда, зрозумів це пізніше, ніж того вимагав момент.
— Якщо ви, юначе, з міліції, то покажіть посвідчення, а якщо просто з цікавості, — довідкове бюро біля метро «Хрещатик», — сказала, не зупиняючи спиць.
Де бюро, Лисиця знав добре. Проте розумів, що це навряд чи порадує співбесідницю. Радше навпаки. Тому залишив у таємниці. Але посвідчення показав. Щоправда, не міліцейське.
— Я з газети. Журналіст.
— О Господи! Тільки не це! Такого щастя бракувало. — Обурення зобразила натурально. І вперше відірвалася від плетива.
«Все-таки треба було сказати про бюро, — подумав, — це б пом'якшило перехід до журналіста».
— Ну, що ж ви скрізь пхаєте свій ніс кілометровий? — Тональність переконала, що починає зароджуватися торнадо місцевого крою. — Ніде ніяка паска без вас не освятиться. Ви — немов ворони — злітаєтеся на людське падло. Нікуди не сховаєшся. І для чого тільки Бог вас створив?
— Не знаю… — Подив зіграв непогано. Переконливо — так точно.
— Що «не знаєте»?
— Ну, для чого…
— Що «для чого»?
— Ну, створив…
— Хто?…
— Ну…
Кожна нова відповідь перетворювала Лисицю на перехрестя обмеженості, тупості й недорікуватості, площа якого швидко зростала, наближаючись до кількох кілометрів.
Та враз відбулось несподіване: жіночка засміялася. Голосно й нестримно.
— А ви фрукт ще той, — вимовила крізь сміх. — Зіграли добре. На тверду четвірку.
— На трійку. — Лисиця теж посміхнувся.
— Чому це на трійку? — здивувалася квиткарка.
— Тому що на п’ятірку — сам Господь Бог, на четвірку — ваш Кость Заскельний, ну а мені, грішному, — не більше трійки. Але й не менше. Бо доведеться перескладати…
Пересміявшись, жіночка подобрішала. Обережно, щоб не зруйнувати «косметичний» образ, витерла сльози. Потім змовницьки роззирнулась навсібіч і прошепотіла:
— А Кость наш, до речі, як актор — не дуже. Як режисер — так. Там він — як риба в воді. От Геник Пальниченко — цей талант. Думаю, недовго він у нас затримається. Зманять кудись як не до театру заможнішого, то взагалі в Москві пригріють. У нас часто так. Таланти народжуємо справно, а вберегти не вміємо. Скільки їх по закордонах славу приносять… Та тільки не українському театру. От якби всім дали розкритися вдома…
Богдан випустив задумливо-мрійливе «це точно…». Жіночка закивала. Теж задумливо.
Настав час повторити запитання (вирішив). Сподівався, що зараз це буде в тему.
— То все ж таки: чому сьогодні даватимуть «Одного разу буде вчора», а не заплановане раніше?
— А ви хіба не знаєте? — поцікавилася квиткарка.
— Так: чув дзвін…
Лисиця зрозумів, що грати безглуздо. Співбесідниця читала професора, як «Презумпцію»: і рядки, і між рядків, і за ними.
— Зник наш Антончик…
Після цих тривожних слів прогнозувалися сльози. Інтуїція не зрадила: для косметики з’явилася нова загроза. Її обережна ліквідація зайняла кілька секунд.
— Знаєте, — напівпошепки повела жіночка, — він був якимось різним. Або, швидше, незрозумілим через цю різність. Не можна сказати, що він поганий актор. Таланту йому відміряно. Але будь-який талант потребує розвитку. А от Антон, напевно, зневірився в майбутньому. Знаєте, акторові сьогодні непросто пробитися. Тут, крім таланту, багато чого іншого мусить спрацювати. Знайомства, зв’язки, кумівство. Усе це часто залишає відвертий талант за межею. А для акторського успіху що головне? Потрібність і відомість. Там у рекламі засвітився, в серіалі, там яку-небудь не дуже помітну роль епізодичну зіграв. Поступово стаєш впізнаваним. А потім, дивись, і проби, або, як тепер кажуть, кастинг на значнішу роль пройдеш. Одне слово, треба працювати й крутитися. Крутитися й працювати. Навіть дуже. І втричі більше, якщо ти — талант, але без зв’язків, знайомств і кумівства. Тому що ті, хоч і менш талановиті, а обскакають за дві секунди. До того ж, для кіно й таланту особливого не треба. Сто дублів, переозвучування… Кіно — це обман великий. Будь-хто охочий може в актори пошитися. Це в театрі без здібностей, уміння й праці до сьомого поту нема чого робити. Тут усе натурально. Роль потрібно вивчити, вжитися в неї, фактично стати тим, кого граєш. Тут немає другого дубля. Все робиться наживо. Тому театральні — це справжні актори. Ограновані алмази.