Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Перед поїздкою до Польщі стався приголомшливий випадок. Таке неможливо навіть уявити. Богдан чекав Жанну біля «Київської Русі» (збиралися сходити на якусь гучну прем’єру). Уже помітив знайому постать. Уже пішов назустріч. Проте ніби з-під землі з'явилася Наталка Осієнко — студентка-четвертокурсниця. Вихопила з рук троянди й почепилася на шию, знавіснілою п'явкою присмоктавшись до вуст. З несподіванки ледь не збожеволів. Обличчя надприродно спалахнуло. Коли п’явченя пощастило відірвати, букет залишився в Наталчиних руках. Та дивилася так закохано, що відразу захотів перенестися на який-небудь не позначений на карті атол. І щоб там ніколи не знайшли.

— Добрий день, — знесилено видавило п’явченя, ніби всю енергію витратило на стрибок.

Богдан лише кинув знищувальний погляд і, нічого не сказавши, обійшов.

Жанна вже не йшла. Зупинилася й розгублено спостерігала. Коли Богдан підійшов, покотилися сльози. Лисиця мовчав. Хотів що-небудь сказати, але не знав, що… Що це тупий нікчемний жарт? Що він не знає цієї дівчини? Що дівчина помилилася? Таких «що» могло бути ще кількадесят, але… Зараз вони вже не мали жодного сенсу. Очі Жанни злякано дивилися в нікуди. Крізь Богдана. Крізь Наталку. Крізь увесь світ. Лисиця розумів, у якому стані дівчина. Розумів і те, що зараз потрібні якісь дії. Але тіло перестало бути слухняним, добре відлагодженим механізмом. Втратило керованість. Можливо, через стрибучого злого генія? А що як під час поцілунку Наталка впорснула якусь магічну рідину? І тепер професор стане навіки прикованим до неї… зомбі? Можливо, він злякався і тепер не може вигнати страх. Можливо, його загіпнотизував розгублений Жаннин погляд. Здавалося, цієї миті дівчина не пам’ятала, хто вона і що збиралася робити. Загубилась у часі й просторі. Забула навіщо жити… Бо — втратила серце…

Лисиця так і залишився нерухомим. Нерухомим і бездіяльним.

Жанна по якомусь часі ожила. І — не сказавши жодного слова — пішла. Ступаючи невпевнено. Якось приречено. Наче очікувала, що в спину зараз вистрілять…

А Богдан продовжував манекенно стояти. Цей параліч ніби вихопив його з вироліту життя й поставив, наче живого пам’ятника, десь на видному місці в іншому вимірі. Пам’ятника втраченому коханню…

На дзвінки Жанна не відповідала й сама не дзвонила. Лисиця болісно переживав. Тлів душею. Але з часом біль почав затихати. Потім трапилася Польща… А Наталці Осієнко, що, як завжди, сиділа за першим столом, поставив ту оцінку, на яку вона заслуговувала… «Відмінно»…

І ось тепер з’явилася Дарина…

Мріючи про відпочинок, «Новус», однак, продовжував трудовий день. Довгий. Виснажливий. Наповнений звичними подіями.

Залишивши авто на парковці, заскочив до супермаркету, щоб купити «Київський» торт і зелений «Greenfield». Витратив не більше десяти хвилин, бо всю дорогу пробіг. Пришпорив японського мустанга. Увесь шлях пройшов з перевищенням швидкості, але любу Асікс так і не зупинили. Цього разу вищі сили ДАІ стали на бік поспішайка.

На четвертий поверх забіг на одному подиху. Зупинився перед знайомими дверима з цифрою «47». Серце шалено гупотіло: прослизнути б у замкову щілину! Проте — передумало. Бо це — зрада. До квартири потрапить разом з усім тілом. Тому що — команда.

Загнавши дихання до більш-менш пристойних меж, несміливо натиснув на кнопку. Відразу уявив, як господиня, зрадівши, побігла відчиняти. І справді. Тільки-но уявна Дарина опинилася біля дверей, почув, як запрацював замок. Не запитавши, відчинила і… Перед очима постала красуня. Одягнута в добре підібрані голубі джинси й білу футболку з великим яскравим сонцем і силуетом людини, що йшла йому назустріч буквами sun life, дівчина сама сліпуче сяяла, значно переважаючи потуги намальованого світила.

— Dory filghaxija, — заїкаючись, сказав Богдан.

Дарина здивувалася, бо нічого не зрозуміла.

— По-мальтійськи це означає «добрий вечір», — допоміг професор.

— А чому по-мальтійськи? — усе ще не розуміла дівчина.

— Я подумав, що сьогоднішній вечір мусить бути якимсь незвичним. Принаймні перші хвилини вже явно такі. Та й ні ви, ні я не думали, що він узагалі буде спільним.

— З вами важко не погодитися, — закрутила головою Дарина, — якщо початок такий, то яким буде продовження?

— Усе залежить від нас.

Виплекана роками танцювальних занять, грація здавалася безумовним рефлексом — настільки органічно вона вжилася в Даринине тіло. Без неї дівчину й не уявити. Як квітку, що ніколи не цвістиме, або пісню, яку ніколи не заспівають. Тепер, коли не треба нести важезні пакети, Дарина могла бути розкутою. І — граційною. Привабливою. Справжньою.

— А чай у мене є й свій, — сказала господиня, коли Богдан, поклавши принесене на стіл, мив руки.

— Але ж ваш — не «Greenfield»?

Дарина посміхнулася й дістала пачку «Vanilla wave». Увімкнула чайник. Лисиця зайшов до кухні й засміявся.

— А зате мій — зелений.

— То який пити будемо? Кожен свій? — Очима дівчини гасали грайливі бісики. Здавалося, ще мить — і вони вистрибнуть, розлетяться квартирою, як непосидючі бешкетливі малюки, розгорнувши філію дитячого садочка.

— Це не сприятиме єднанню, — невідомо, з якого переляку заговорив Лисиця, наче модний політичний оратор. Проте відразу ж і зрозумів непокірну двозначність сказаного. — Я хотів сказати, що за віруваннями наших далеких