Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Та про що ви говорите, який вовкулака? — усміхнувся. — Казки все це…

— А хто ж тоді горло перегриз повійниці тій? Скажете вовк? Так їх у нас днем з вогнем… Вовкулака це. Точно він, — знову перехрестилася.

— І ви вірите?

— А як же не вірити? Як не вірити? — Любуся заводилася, ніби хтось обізвав її останніми словами. — Мало того, що про це все село гомонить, так мені сама Грициха розповідала. А в неї зять — дільничний наш, Шинкаренко… Злюбилася вона, багатійка ця, з перевертнем, а потім він її й загриз.

— Навіщо? — Богданів подив уклав посмішку на обидві лопатки.

— А я звідки знаю? Крівці свіженько? захотілося… Чи, може, розлюбив… А ти, онучку, піди, як стемніє, до лісу, і там порозпитуй. Інтерев'ю візьми. Може, хто й розкаже що-небудь.

Любуся єхидно посміхнулася й похитала головою. Обличчям Захарівни пробіглася глузлива посмішка. Богдан не втримався і щиро засміявся: цікавий ви народ, бабусі, легко можете навчити розуму кожного. Навіть професора. Дай Боже вам здоров’я!

— Ідея шикарна…

— Ну, так користуйся, онучку, поки безплатно… — Любуся знову почала всміхатися. Обличчя говорило, що спатиме вона сьогодні добре: сміхотерапія справді розслаблювала. — А щодо землі, то це спочатку поїдеш отак прямо, а біля магазину — ліворуч, четверта хата. Зелений паркан із металевими ворітьми. Лебеді намальовані. Скажеш, Любуся прислала.

«Бабуська не інакше як на відсотку сидить», — блиснув здогад.

— Спасибі.

— На здоров’я. Бувайте.

Лисиця рушив, не особливо замакітрюючись щодо «четвертої хати праворуч». Хоча напрямок «до магазину» сприймав як стратегічно правильний. Там завжди є люди. Продавці — так точно. Та й година ще не така пізня.

«Коли згадують про вовкулаків, не обходять увагою й таке явище, як лікантропія (ф. „lycos“ — „вовк“ і „anthropos“ — „людина“). У психіатрії таку офіційну назву має хвороба, нервовий розлад (божевілля), який характеризується вірою хворих у те, що їх перетворено чи вони можуть перетворюватися на вовка (або інших тварин). Людина уявляє себе вовком і демонструє „вовчу“ поведінку.

Ця хвороба відома здавна. Її описували ще лікарі минулого: „..лихо починається, коли людину вкусить тварина. Через деякий час в укушеного з'являються перші симптоми: він боїться денного світла, занурення у воду, починає битися, наче скажений, кусати й крутитися. На його нерухомому обличчі спазми м'язів утягують губи й оголюють язик і зуби, з рота йде піна. Хворий видає жахливі гортанні звуки“ (Йозеф Кпавдій Роугемонт, 1798 рік).

Австрійське містечко Візеншафт (1921 рік). Японська дівчина демонструє одержимість образом лисиці. Трохи згодом вона почала поводитися, наче лисиця. У її дітей лікарі констатували ознаки вовчої лікантропіі.

Америка. Учений Річард Нолл описав десятки сучасних випадків, коли хворі люди уявляли, що вони — тварини (з-поміж них — і невідомі). Зокрема, дослідник розповідає про одного молодого американця, який вважав себе котом, що живе в людському тілі. Хоч він мав престижну роботу і мешкав у комфортних умовах, практично весь вільний час присвячував контактам із котами. Доходило навіть до полювання на мишей. Цієї мани його не змогло позбавити навіть інтенсивне лікування упродовж кількох років.

Зафіксовані випадки, коли поряд із вовками, лисицями й кроликами люди уявляли себе птахами. Так, відома розповідь про хворого, який „швидко махав крильми“ й „дзьобав“ їжу. Учені припускають, що лікантропи-„хижаки“ можуть убивати людей, а також поїдати їх після цього…»

Біля магазину з претензійною назвою «Аеліта» просто з пляшок смакували пиво п’ять чоловіків. Їхній вік хоч і мав особливу рису — невизначеність, — усе ж перебував у безкрайніх межах між тридцяти й п’ятдесятьма. Веселі обличчя пивопивців, ощасливлених «чарівною рідиною», демонстрували глибоке задоволення життям. Дивні чари цього пійла Лисиці ніяк не щастило осягнути. Паскудний запах. Огидний смак. Купа побічних ефектів (аж до інфаркту «другого чоловічого серця»), а прихильників не меншає. Цей одержаний за гроші мазохізм завжди викликав до пивопивців співчуття. Зараз воно з’явилося знову.

— Ну що, пивце свіженьке? — через силу посміхнувся компанії, ховаючи відразу.

— Відмінненьке, — витираючи вологі губи після чергового ковтка блаженства, відгукнувся, напевно, найсміливіший. Його виділяли виразне пузце, футболка з фейсом Віталія Кличка та бейсболка з логотипом «Чернігівського». Хоча пив «Оболонь».

— От і чудово, — потер руки Лисиця й попрямував до магазину. За хвилину, теж тримаючи пляшку «Оболоні», розчинився в компанії, ставши майже своїм. Але відкорковувати не став.

— Ну як тут у вас життя, хлопці? — узявся до тактики професор.

— Та яке там життя, — вступив у розмову з вигляду найстарший, і лобні борозни почали рухатися в такт словам, — як і скрізь. Ніяк не задавлять. Чого тільки не придумують для простої людини, щоб вона жити перехотіла. Але