Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
«Стоятиме хвилин з п'ять, — оцінив професор довжину людської змії. — Цього вистачить з головою». Не затримуючись, вийшов. Рухався повільно. Прямував до «Інсигнії». З’явився невеликий мандраж. Мимоволі. Інстинкт мисливця. Це — назавжди.
Ось і авто. З рук падають ключі від квартири (ті — без електронної начинки).
— От дідько, — голосно лається професор і нахиляється. На блискучому бампері — знайомий номер АА 0009 СТ. Ще нижче… ще…
«Сто тисяч чортів», — вилаявся ще голосніше, але вже подумки. Під «Інсигнією» нічого не було! Як це? Абсолютно сухо. Ніяких натяків! Як таке може бути? За годину двигун охолонув. Калюжка повинна з’явитися обов’язково. Чорна мітка капітанові чотириколісного корабля: краще стеж за машиною, вчасно обслуговуй, щоб ніяких крапель!
У чому ж річ? Професор дивувався. Щось тут не так. Біля банку мастило крапало, а тут — ні. Невже за той час, що минув між двома Лисициними візитами, Столярчук устиг злітати на СТО й усе виправити? Або віддати машину водієві, щоб показати її в сервісі? Виключено. За 2–3 години зробити таке неможливо. На жодній вітчизняній техстанції. Навіть найкрутішій. Ні. Це — фантастика. Тоді що?
«ГосподитиБожемій! — закричав нестримний внутрішній голос. — Біля банку „Інсигнія“ стояла на чужому місці! До неї там паркувався інший автомобіль. І фішка з мастилом — у нього. А красунчик Столярчук тут ні-при-чо-му. От я дурень! Великий детектив! Так тобі й треба! Нічого зірочки ловити. І ґави теж».
Різко завів двигун. Люба Асікс ображено забурчала, не очікуючи такого, але, як і раніше, чітко реагувала на всі команди. Та й на київських дорогах інакше не бажано.
За кілька кварталів до банку звернув у двір. Сховати машину вирішив там. Знову з'являтися на банківській стоянці краще без нічого.
Рухався обережно й уважно. Тіло дзвеніло від напруженості. Очі працювали в режимі сканування. Але світові до того байдуже. У нього — своє. Свої турботи. Свої проблеми. Свої мрії. Колесами автомобілів, різнорозмірними ногами людей, стрілками електронних і механічних годинників він поспішав слідом за черговим успіхом. Навіть успішком. Сьогоднішнім. А завтра поспішатиме за завтрашнім. І так — вічно.
Будівля банку. Знайома стоянка. Помітно поріділа шеренга машин. Ніби щелепа затятого вуличного бешкетника з подекуди вибитими зубами.
Зараз мусив і вовків нагодувати, і овець цілими лишити. Але як? Думок поки — нуль. Тільки шалене калатання всередині.
Будка охоронця. Звідти, невидимий крізь дзеркальне скло, «обідній» циклоп стежить за порядком обома уважними очима. Цьому пощастило більше, ніж тому, давньому, одноокому. Але часу на вибір епохи немає. Зараз — конкретний час. Конкретне місце. Неповторна й неприборкана реальність…
Наступний крок — чистої води авантюра. Але хто більше за авантюристів випив шампанського? Хіба що професійні дегустатори. Отож-бо й воно.
На стукіт у двері жодної відповіді. Захвилювався. Уява миттю намалювала здорованя, що стиснувся, мов пружина, для стрибка. Відразу після відчинення дверей. Але ті, як і раніше, залишалися незрушними. Пташка не вилітала. Це турбувало ще більше. А може, охоронець милується візитером крізь приціл травматичного пістолета?
Узявся за ручку й повернув. Рішучим кроком назустріч небезпеці знищуються будь-які страхи. Та відразу ж оповило розчаруванням: замкнено.
«З якого б дива цей здоровань замикався? — прошелестіло в заростях думок. Потім над ними зійшло сонце: — Ну ти й тупиш, пане професоре! Там же нікого немає! Роззуй очі! Робочий день закінчився. Охоронці — теж наймані працівники. Навіть циклопи. Навіть сучасні».
Ситуація керувала жорстко. Часу для лірики не залишалося. Тільки дії! Тільки дії!! Дії!!!
Підбіг до початку рідкозубої шеренги. Обідній огляд починав звідси. Ага, от і наша чорна мітка. Отут стояла «Інсигнія». Зараз порожньо. Йдемо далі. Тут немає. Тут теж. Чорний «Ленд Крузер» і блакитна «Хонда Акорд» — «сухі», немов у якісних підгузниках. Далі — порожній простір. Ще далі — група з чотирьох машин. Червоний «Фольксваген Фаетон», лілова «Вольво S 90», срібляста «Камрі» і темно-синя «Тойота Авалон» теж, схоже, користувалися підгузниками. І не абиякими, а тими, що розхвалювала реклама. Знову порожнеча незаповнених місць. Трохи віддалік — ще два чорних автомобілі. Перший БМВ «Ікс-6». Мимо. Далі — шестисотий «Мерседес» і під ним… — чорна мастильна калюжка…
Номер «Мерса» нескладний — АА 0001 КТ. Запам’ятати — простіше простого. Присів глибше. Хотів оглянути підниззя уважніше. Може, помітить що-небудь іще? Гілки якісь або… Та мало що там може бути! А раптом щось таке… Але… позаду залунали кроки. Швидко допетрав: прямують до нього. Найосновніший інстинкт примусив звестися. О-о-о. Картина безрадісна. Важко гупаючи, наближалися циклоп із молодшим братом. Обидва з гумовими кийками. Те, що брат молодший, втішало слабко. Все одно він залишався циклопом.
— Чуєш, ти, юний слідопите? — загорлав, починаючи бігти, старший. — Усе запонку ніяк не знайдеш? Цього разу я вже точно допоможу!
Лисиця якось відразу усвідомив, як це — мурашки по спині. Але його спинні комахи, м'яко кажучи, — не зовсім мурашки. Мало того, що вони жваво забігали невеликою (якщо брати циклопічних братів) професоровою спиною, так ще й затупотіли, ніби пізні захмелілі гості на вечірці в сусідів зверху. І цей тупіт задзвенів печерною луною в обважнілій голові. А потім перетворився на сирену…
Найосновніший інстинкт запрацював знову. Збільшена вага тіла поступово ставала колишньою. І воно ганебно рвонуло до метро.
У чому в чому, а в бігу
