Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

До станції «Поштова площа» звідусіль тяглися «беззалізнокінні» кияни, утомлені за довгий робочий день. Поміж них затесалися й гості «древнього, але вічно молодого Києва».

Знову погрався в слалом-гігант. І теж вдало. Схоже, стає професіоналом. Сумувати від цього чи радіти — вирішив подумати пізніше. Зараз треба впевнитися, що хвіст відпав.

Підземний перехід вивів на той бік вулиці Сагайдачного. На поверхні запахло макдональдсівською їжею. Рот наповнився слиною, яку з жалем проковтнув. «Мухомори, — подумав, — теж звабливі». Озирнувся. Походжаючи перед козирною будівлею, брати-циклопи кидали гнівні погляди в напрямку втікача. Напевно, чесалися руки (особливо в того, більшого). Напевно, хотілося «сатисфакції». Але «саме» до рук приходить рідко. Потрібно напружуватися. А хочеться не часто. Ось така боротьба протилежностей…

Глянув на річвокзал. Той з явною повагою дивився на Богдана всіма двадцятьома двома очима. «Точно на мене ставив, — згадалися думки про парі. — Молодець. Не прогадав. Ми ще змусимо про себе говорити…»

Відчувши безпеку, рушив до любої Асікс. В обхід. Уздовж набережної.

Спека потроху спадала. Від Дніпра проривалися несміливі струменці прохолоди. Турботливий татко Борисфен, нарешті, зміг догодити змученим спекою чадам. Це налаштовувало на мажор. Але професор, як стара пошарпана гітара, ніяк не налаштовувався. Думки про ганебну втечу продовжували надокучливо свердлити. І хробак-самогриз бентежно ворушився, немов заблошений удав від зубів надокучливих «квартирантів».

«Стоп-стоп-стоп. А чому вирішено, що це — саме ганебна втеча? — продовжував міркувати, рухаючись, наче на легкій прогулянці. Однак те, що діялося в душі, нагадувало бурхливі судові дебати. Зараз слово мав адвокат:

— По суті, йдеться про грамотно вибудувану стратегію. Цей відступ (так-так, саме відступ) потрібен для збереження сил і засобів. До того ж — у свідомо програшній ситуації. Він підпорядкований загальній стратегічній меті. Програно бій, але не програна битва. А вона — попереду».

Це трохи заспокоїло. Потрібен Бондаренко. Дістав телефон. Абонент не відповів. Повторний виклик. Відповіді знову немає. Контакт відбувся тільки з третьої спроби. Спрацювала магія числа «три». Не інакше.

— Сергійку, — рішуче почав, — потрібно пробити номер ще однієї машини.

— Ото, Богданчику, — продовжив звичну гру Бондаренко, — тоді — номер блонди, а зараз, мабуть, брюнеточку якусь пригледів, ненаситний ти наш?

— Бери вище, — заколивався на одних частотах із головредом, — мулатку. Наступною стане негритоска. Ой, пардон, зовсім забув про політкоректність. Представниця афроамериканської національності. Так годиться?

— Але ж немає такої?

— Буде, — завірив Богдан. — Кавказької національності теж не було. Ну то й що? Створили. Закинули до свідомості. І — нічого. Небо не впало на землю, а Дунай не повернув свої води назад. Маніпуляції, мій друже, маніпуляції… То ти пишеш?

— Не хвилюйтеся, влаштуємо, як у найкращих людей. Ну а щодо мастила — поки нічого радісного.

— Записуй, жартівник-діставальник.

Лисиця почав диктувати:

— АА 0001КТ. Є? Нуль перший, нуль перший, як чуєш? Прийом.

— Записав, нуль другий. Бувай.

— Бувай.

Професорові здавалося, що він уже знає, чий це номер. Але кожен здогад слід перевіряти. І тільки після підтвердження він стане фактом, а не розлетиться врізнобіч блакитними або червоними ганчірочками, як повітряна кулька, коли лускає від необережного поводження. Всесвітня трагедія п’ятирічного малюка.

«Щоб перетворити людину на вовка, чаклун одягає на неї вовчу шкуру. Ця обрядодія супроводжується шепотінням відповідних слів, у яких зосереджується головна магічна сила. Одягання шкури може замінюватися підпоясуванням ременем або підкладанням під хатній поріг скрученого пояса. Достатньо переступити через цей пояс — і людина ставала вовком.

Роз'єднання чаклунського пояса (коли він, наприклад, перетирається чи розривається) приводить до перетворення оберненого вовка на людину. Це ж саме трапиться, коли пояс розірвати.

З легенд відомі випадки, коли на вовків перетворювалися наречений і наречена на весіллі (тоді говорили „весілля вовками пустили“).

Вовча зовнішність оберненого робила його злим і хижим, однак внутрішньо він залишався людиною на відміну від вродженого вовкулаки з його вовчою природою. Зачарований вовкулака постійно прагне знову стати людиною. Він не харчується, як вовк, а вишукує людської їжі. Зустрівшись із людиною, не демонструє „вовчої“ поведінки. Не кидається на зустрінутого, а тільки жалібно дивиться в очі й навіть може плакати. Зачарований вовкулака живе у вовчій подобі доти, доки не буде відчаклований. Відомі кілька способів відчаклування: „витрушування“ з вовчої шкури, переведення через хомут, магічне биття („доки шкура не лусне“), розірвання мотузка, що завжди є на шиї у вовкулаки, називання імені людини, перетвореної на вовка. Також знімають із себе пояс, нав'язують на ньому вузлів, супроводжуючи за кожним разом фразою „Господи, помилуй!“, а потім одягають на вовка. Тоді шкура спадає сама, а вовк перетворюється на людину…»