Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
У запасі Богданового сьогодні ще залишалося трохи часу — саме поскребти по засіках. Колобок, може, й не вийде, але на пиріжок з повидлом вистачити мусить. Або з маком. Хоча найкраще — із сиром. Із сиром — класика. Такі думки, легенько підштовхуючи, погнали Лисицю до Гореничів. Чекати значних результатів — обманювати самого себе. Але дві-три вечірніх години — уже ні туди, ні сюди, а їхати все одно треба. Хоч сьогодні, хоч потім. Водночас цей вояж можна зарахувати як виїзд на природу. З обов’язковим диханням свіжим повітрям.
У Гореничах хотів потоптатися територією свіжих пліток. В цьому диму не без вогню завжди можна відшукати краплину сурової[8] правди. Або й дві.
Більш-менш пристойний асфальт любій Асікс не те щоб подобався, але виявився не найгіршим. Це тішило обох. Випущене із джунглів київських заторів, авто плекало думку про крила. Але Богдан їх обламував. З найпершого дня, коли опинився за кермом без інструкторської допомоги, перед будь-якою поїздкою ставив завдання «приїхати», а не «дуже швидко приїхати». Між цими варіантами, як переконало подальше водійське життя, пролягала глибочезна прірва. Хто вибирав останній варіант, першого часто не досягав. Про це пам'ятав завжди. За жодних умов. У будь-якому стані. І ще: мав непорушне табу. Певний абсолют. Гранітну заповідь. Спиртне. Кермо й алкоголь завжди сприймав як паралельні лінії…
У Гореничах скинув швидкість до дуже вже середньої. Шанс побачиш життя натрудженого за день села, що зібралося відпочивати, зсередини. Й підшукати потрібного співрозмовника. Або співрозмовника взагалі.
Потенційних «клієнтів» оцінював на око, по-імператорськи віддаючи здобич на розтерзання інтуїції. Та без роботи не залишалася ніколи, тому дякувати не збиралася. За звичне не дякують (вирішила).
Он маленький чоловік невизначеного віку. Щастя до нього приходило всього на два роки (коли служив у радянському війську каптьорщиком).[9] Виписує на велосипеді витіюваті кренделі. Якийсь байдужний до того, що відбувається. І з ним, і з усім світом. Думки, судячи з усього, перебувають далеченько від цього хитромудрого фрістайлу. Схоже, зі змієм зеленим дружбу водив. Дружбанчик! Та й картуз якось по-упирському надітий. Ні, не підходить. Цей коли щось і скаже, то все у відро для сміття…
Ось дівчина. Не скажеш «гарна», але й негарною не назвеш… Така собі, на любителя. Волосся теліпається неслухняним хвостом, який, здається, живе своїм життям і дописує декларацію про незалежність. Вузенький топ. Жовтогарячий, сині смуги. Целофановий пакет з агітаційною символікою (залишився від останніх виборів). Що там за партія? А, блідо-рожева. Соціальні утопісти. Такі ж електоральні понтовики, як і решта, що мріють чергові п'ять (десять? сто?) років «послужити» народові для блага своєї бездонної, як Маріанська западина, кишені. Але знову мимо. А дівчині кульок — доречно… Така-сяка, а все ж користь і від них, від блідо-рожевих. Чи ще якихось… зелено-голубих… Поспішає кудись. Ну й нехай. Не будемо заважати. Може, назустріч щастю? Знаємо, яке воно в дівчат. Сідлає твій принц уже, сідлає білого «Каєна». Зараз вудила тугіше затягне, в сідло — і тільки смерть одна розлучить вас. Або теща чи свекруха за два місяці. Це вже як карта ляже… Хоча, у топі на побачення? Навряд. А-а-а, до подруги, манікюр робити. Художній. Із квіточками. І вже потім — до принца…
Дівочий топ повернув до реальності. Нагадав забуте: у розпалі літо — улюблена пора студентів і творців попсових хітів («пух… жара… июль»). І професорове море ніхто не скасовував… Серце розплакалося. Розум протягнув паперову хустинку, діставши з розірваної упаковки. Дуже до речі. Хоча б так допоміг, раз інакше — ніяк…
Два хлопчаки несуть вудки. Справжні. Бамбукові. Якісь риболовні олігархи. Цікаво: «на рибу» чи додому? Про щось енергійно сперечаються. Може, забули наживку, і тепер доведеться пустити на неї похідну вечеря? Чи — обговорюють, як відмазатися перед домашніми: улов явно залишився в озері. Будь по-іншому, обличчя б укривало бойове розфарбування щасливчика. Але ці, схоже, ще раз упевнилися, що життя — річ малоприємна. Та й норовить пройти між «погано» й «дуже погано». В одвічному борсанні від зарплати до зарплати. І нічого не змінити… А шкода… Бо ж усе в цьому житті зовсім інакше. Лише задумайся…
Біля одного з дворів, із зеленим дощатим парканом, на лавці — дві жінки літнього віку. Навіть осіннього. Одна склала перед собою руки, спираючись на ціпок. Лисиця давно помітив цікаву закономірність: коли вік селянки перевалює за сорок, вона часто переходить до розряду «літніх жінок». Автоматично. За зовнішнім виглядом. Або й раніше. Обов'язкова хустка, блузка, довга спідниця й легкі капці завершують почате віком. Інтуїція напружено придивилася й авторитетно брякнула: вони. Довелося повірити.
Проїхавши вперед, зупинився й вийшов.
— Добрий вечір, — люб’язно привітався, сподіваючись на прихильність. — А що, бабусі, земля у вас продається? — озвучив забійну тему для будь-якого «підкиївського» села.
— Зараз, онучку, все продається. Хоч земля, хоч люди, хоч душа, — філософськи повела, ймовірно, розбитніша, непомітно вколовши. Віком годилася скоріше в матері. Професор зрозумів, несамохіть червоніючи. — Питання тільки в ціні… А ти, напевно, багатій, з нових панів, раз землю прикуповуєш? Земля-бо в нас дорога нині. Більше для бізнесменівского гаманця. Та депутатського. Простому смертному — і не підходь. Покусає й загризе.
