Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

з портретом лідера улюбленої команди. Лисиця теж виявився під. В одну мить з нього злетів і яскраво помітний наліт чужинця, і ледь видимий лоск ученого-інтелігента, і захований під усім цим флер непрофесійного детектива. Він просто сміявся. Сміявся разом з усіма. Сміявся щиро. Розслабившись. Насолоджуючись. Живучи… Живучи звичайним людським життям (шкода, бувало це не часто). І нехай вишуканість жарту викликала багато питань, сміятися хотілось все одно. Витримати цей дев'ятий вал не вдалося нікому.

Коли сміхонасолода випарувалася, демосфен продовжив розпинати Василя:

— Добре, облишмо жарти. А якщо чесно: чому в загиблої не було з собою телефону?

— А ти це звідки знаєш?

— Є надійні джерела… — напустив таємничості вовкулакознавець. — Дивак ти, хоч і вчитель. Так я тобі все й здав. Це ж не пляшки, щоб їх в оберемок… Або макулатура… Вторсировина… Це люди. «Створіння з тонкою душевною організацією». Зрозумів? А ти хотів отак відразу. Знаскоку…

— Могла просто забути.

— Що забути?

— Телефон.

— Могла. Але не забула.

— Ти так розповідаєш, начебто був на тому місці і в той час.

— Може, й був. — Хитрий прижмур пузаня змушував думати, що сказане — правда.

— Все ясно: сиріусу більше не наливати. Зачекай, а пиво в тебе яке? Може, підмішане щось? А то при здоровому глузді таке мести… — Василь повернув до себе етикетку. — Та ні, звичайне, як у всіх. Тоді що?

— Проста логіка, — показав пузань, яким має бути задоволення собою. — Не могла вона вирушати до лісу й не взяти телефон. Ти можеш собі уявити сучасну просунуту людину в лісі й без телефону?

— Важкувато.

— Я теж. Тоді куди він подівся? Випарувався?

— Хто ж його знає?

— Вовкулака забрав.

— Угу, — закивав Василь, розтягуючи губи в посмішку, — щоб дзвонити вовкулачисі. Або у вовкулацький секс по телефону… Оце ти видав! Тут і вовкулака — питання на рівні мильної бульки, а ти ще з цим телефоном… Молодець. Фантазуй далі. — І вчитель поплескав дивака по плечу.

— А що тут фантазувати? — заводився демосфен. — Сам поміркуй. Телефон у цієї багатійки, напевно, не слабким був. Не одну тисячу гриваків, а може й баксів.

— Та навіщо ж він твоєму вовкулаці? Як він своїми пазуристими лабетами кнопки натискатиме? — Жарт сподобався насамперед самому Василю. І його посмішка перетворилася на «либу».

— А чому це «пазуристими»? — відреагував розгарячілий демосфен. — Він же з вовкулаки назад людиною стає. Отут йому телефон і до речі. У звичайному, людському, житті.

«Справді, — подумав Богдан, — куди подівся телефон? На місці його не виявилося. Виходить, забрав убивця. Вовкулака… Смішніше не вигадаєш, а логіка схиляє саме до цього. Хоча міг і хто-небудь інший. Їхав чи йшов лісом, побачив, підійшов. Забрав телефон та й здимів чимдуж від гріха. Але чому ж тоді сумочка й гаманець на місці? Вони що — менш привабливі? Теж питання…»

— O-о-о, — насмішкувато протягнув Василь. — Шарманщик знову заводить обридлу пісню. Ти ж доросла людина, а віриш у сон рябої кобили.

— Народ даремно плескати не буде.

— Так народ цей — ти, та я, та ці люди. От ти зараз що робиш? Саме й клеплеш язиком. І що — не надаремне? Метеш тут про перевертнів, а завтра все це сприйматимуть майже, як факт. От тобі й народ. От тобі й казка-небилиця про солом’яного бичка.

— Ну а хто ж її, бабу цю, так цікаво оформив? Горло ж роздерте.

— Не знаю. Слідчі розберуться.

— Ага, розберуться, — далі заводився пузань. — Де так розбиралися? Багато таких от дивних злочинів розкрито? А якщо й розкривалися, то фіктивно. Саджали невинних людей. Або й розстрілювали. Он у справі про вітебського маніяка скільки лівих постраждало? Отож. Ми теж книжки читаємо, хоч і не вчителюємо. — Демосфен, схоже, тріумфував, а фейс Кличка на грудях широко посміхався.

— Ну, брате, якщо так міркувати, то…

— Можеш говорити що завгодно, а без нечистої сили тут не обійшлося. Згадаєш мої слова…

— Ні, — відрізав Василь, — це пусті розмови. Давай краще про футбол…

Компанія почала дружно розмірковувати про чергові провали «Динамо» на євроарені. Охочих додати своїх п’ять копійок виявилося значно більше, ніж до цього. Аналіз здавався цікавим. Просто, як уважали футбольні аналітики з Гореничів, у команді декларують одні речі, а всі зусилля спрямовують на інші. Причому — діаметрально протилежні. Заяви про найвищі цілі в єврокубках ніяк не в’язалися з провальною селекційною політикою. І чому бразильці грають у захисті, а в нападі немає жодного?

«Ця тема, — почав міркувати Лисиця, — ще нескінченніша за тему перевертнів. Особливо тут і зараз».

Дочекавшись нагоди, відкликав демосфена й сказав:

— Мене звати Богдан. Ось мій телефон, — простягнув візитку з журналістською іпостассю. — Чесно кажучи, тема перевертнів мене дуже цікавить. Власне, я й працюю над матеріалами, що стосуються вбивства тієї жінки. Бачу, ви людина тямуща. Тому