Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

оператора. Але — не може. Що ж, спробуємо самотужки. Якщо це номер убивці, то щоб замести сліди, він би знищив чи забрав апарат. Однак — ні. Смартфон залишився на місці. Якби не Черчик, він опинився б у слідчих. Поспішав? Цілком імовірно. Але — ліс, опівнічна пора. Шансів бути поміченим — нуль. Міг би спокійно замести сліди. І ніхто б ніколи смартфона не побачив. Та цього не зроблено. Чому? Вовкулака? Не знає, що таке смартфон? Смішно. Хоча сучасні вовкулаки мусять розумітися на техніці. Тоді що? Хотів, щоб… навпаки… щоб телефон опинився у слідчих? Бо там — інформація, яку ті повинні «проковтнути». Але завадив Черчик…

Глянув у дзеркало. Позаду на величезній швидкості летіли два чорних жирних авто з увімкненими фарами. Зрозуміло. Теперішні господарі життя. Від таких слід триматись якнайдалі. Бо лиха знайдеш — і оком не змигнеш. Скинув швидкість і змістився праворуч (слава Богу, смуга вільна). Любу Асікс якось загрозливо хитнуло, і це їй не сподобалося. Але твердо знала, «хто в домі хазяїн». Тому «фе» не виказала.

Тим часом кортеж із двох чорних «Лексусів» — седана й позашляховика — пронісся лівою смугою. Аж пролягло за ними. Серйозне, навіть погрозливе видовище. Крізь лобове скло седана Богдан розгледів якогось неслабкого бізнесмена. Хоча, найімовірніше, то хтось із бюрократичних чи партійних бонз. У цих апетити до статусних розкошів — ого-го, які! Поруч з такими «скромними» народними слугами найкрутіший бізнесмен ніяковіє. І почувається обдертим дервішем… Слугами, що змогли переконати свого великого господаря в його маленькості. А той, сердега, — й повірив…

Жорик зачудовано дивився услід шикарним прудким возам, і в його очах нуртувало захоплення.

— Щастить же людям, — закивав він, залишаючись у кайданах мрійливості. — Живуть, як хочуть. Ні в чому не знають відмови. Купаються в задоволенні. Казка. Мрія. Рай. Оце і є справжнє життя. А не те, що в мене. Невдала убога копія. Дешева китайська підробка. І чому я не на їхньому місці?

Лисиця мовчки слухав ці розпашілі Жорикові відвертості й ледь помітно посміхався. Людині інколи треба «висповідатися». І не варто заважати. Хай скине з душі камінь.

— А ви? — повернувся до Богдана.

— Що «я»? — відірвався від дороги той.

— Ну-у-у, не хотіли б бути на їхньому місці? — Жорику питання видавалось зрозумілішим за зрозуміле.

— Щось я не можу втямити, — повів упевнено професор. — Що значить «бути на їхньому місці»? Це неможливо в принципі. У кожного своє місце. У мене — моє, у вас — ваше. Ну а в них, — Лисиця кивнув уперед, та «Лексусів» уже не видно, — їхнє. Правда, якщо ви дуже-дуже захочете таких же розкошів і становища, обов’язково досягнете всього. Але і в тому разі займатимете своє місце. Бо ви до нього дійшли, внутрішньо підготувалися. Розвинулися. Доросли. Просто так нічого не буває, бо з нічого ніщо не виникає. Прописна істина. З розряду давно відомих. Будь-яке досягнення — результат докладених зусиль. Пряма залежність. Такий закон. Так що, прагніть. Хотіть. І у вас усе вийде.

Лисиця нагадував сучасного проповідника (алілуя, брати і сестри!). Жорик дивився широкими очима. Він не міг уявити себе модним нуворишем, якого, не торкаючись землі, несуть у невідкладних справах такі ж пузаті машини. Хоча, мабуть, зрозумів, яким саме мусить бути щастя. Його, Жорика, варіант. Водночас не зовсім повірив професорові. Що ж, має на це право!

Прогримів грім. Лисиця здивувався: яскраве сонце, жодної хмаринки — ніяких натяків на дощ. Буває. Мабуть, той випадок, коли грім серед ясного неба.

Жорик усе ще розмірковував про побачене й почуте. Богдан не заважав. Вів любу Асікс легко й упевнено. Дорога, авто й майстерність дозволяли. Десь далеко, спереду над дорогою, з'явився й нахабною змією поповз догори стовп чорного диму. Зазвичай, таким він буває, коли горить гума або пластик. Трапляються ще в нас майстри підпалити щось біля дороги, антигрінпісівці. Хай їм грець! Чого ж їх розумом так обділили?

Вимушено скинув швидкість. Спереду вимальовувався незрозумілий затор. У цих місцях такого не траплялось. А сьогодні — на тобі!

А дим ставав усе чорнішим. Може, аварія? Точно, як це він одразу не додумався? Такий дим і затор — це вже щось серйозне. Перші два ряди стояли майже нерухомо, а третій, крайній лівий, потроху повз. Лисиця обрав його. Став черепахою. Як і золотистий седан «ЮА Ріо» попереду.

Дим ішов звідкілясь праворуч, ніби хтось злий недбало кидав купами жахливу чорну вату. Вона, піднімаючись угору, ставала все прозорішою, поки зовсім не розтавала вдалині. Ніби її щойно й не було.

Жорик, схоже, забув про недавні мрії. І тепер, розвернувшись, уважно дивився туди, звідки не переставав валити дим. Лисиця теж поглядав, але всю увагу тратив на дорогу.

Зустрічною смугою примчала криклива «Швидка». З неї, притримуючи валізки з червоними хрестами, вистрибнули два чоловіки в медичному спецодязі й побігли, «розпихаючи» машини, у напрямку диму. За хвилину біля «Швидкої» зупинились даївці, за ними — пожежна. Жвавий сержант задиригував «чарівною паличкою» — і чари почалися. Проїзд для спецтранспорту розростався на диво швидко. Першою пропхалася пожежна. За нею — «швидка».

А потік тим часом завмер. Люди залишили машини й роїлися біля задимленого місця.

— Може, підемо глянемо й ми? — запропонував Жорик.

— Ви йдіть, а я залишуся, — розважливо відповів Богдан. — Раптом відкриють дорогу. Я швиденько виберуся й підхоплю вас трошки далі. Великого бажання стовбичити тут у мене немає. Справ — під зав'язку.

— Домовились.