Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Останнє слово вимовив швидше на автоматі. Як відповідь на капітанове питання, а не як команду. Надто далекий від усіляких там наказів і статутів. Хоча й майор запасу. Очевидно, прийшов час згадати вивчене на військовій кафедрі.

Наступний сеанс зв'язку відбувся за сорок п’ять хвилин. Романченко повідомив, що номер виявили у Вінницькій області неподалік Калинівки.

— Зрозуміло, — розцвів Богдан. — Візьміть карту й табельну зброю. Ми вирушаємо.

— Слухаюсь.

«Ого, — подумав, — те, що треба. Схоже, в цьому офіцерові я не помилився».

Люба Асікс завжди готова до будь-якої подорожі. І далекої — також. Тільки заливай бензин і поганяй. Обидві справи професору вдавалися на славу. Обома йому й належало зайнятися.

Лисиця з Романченком в’їхали в Калинівське лісництво. Про це сказали межові знаки. Стовпчики з зеленими й білими скісними смугами. Великий металевий планшет. На ньому — звичні для нашого лісу звірі й красномовний напис.

Богдан уже вкотре за останній тиждень вів залізного коня лісовою дорогою. Від такого частого навідування до лісу можна здичавіти. Особливо це загрожувало коневі, бо він не раз показував, що любить роздолля й волю. І тоді доведеться приручати знову.

Тримаючи на колінах карту, капітан, одягнутий у цивільне, підказував дорогу. І професор ніде ні часу не згаяв, ні зайвого кілометра не накинув. Справжній тобі штурман. З ним легко. І безпечно. Лисиця почувався, ніби його помножили на два. Навіть — на два з половиною. А це гарантувало надійний тил. Хоч у мирній подорожі, хоч у битві.

Обидва перетворилися на обережність. Одну на двох — безпечний простір закінчився. Починаються володіння Ведмедері й диких тварин. І ще невідомо, хто страшніший.

Дорогою розповів про вбивство, про добутий матеріал. Капітан похвалив за правильність дій і ходу думок. І хоча Лисиця знав, що не все там такий «шоколад», однак почув оцінку не без задоволення. Та ще й із вуст такого професіонала, як помічник Кодаковського. Це підбадьорило, бо, чесно кажучи, почав думати, що, з’явившись, налякав лісника. І той тепер зник.

Їдучи, «проаналізували ситуацію й виробили лінію поведінки». Оскільки телефон «озвався» саме на батьківщині лісника, малоймовірно, щоб Ведмедерю привезли сюди насильно. Найімовірніше, він опинився тут само-стійно й само-тужки. Якби до зникнення лісника доклав рук убивця, він не повіз би тіло за тридев’ять земель. Навіщо? Приховав би десь під Києвом. Урешті, знайти місце для цього — не проблема. Правда, йшлося про погляд збоку. Як же все відбулося насправді, з’ясувати ще належало.

Коли до будинку лісника залишалося з кілометр, Лисиця звернув з дороги і, ризикуючи наскочити на якийсь непомітний пеньок, дострибав до густих заростей молодняка. Авто заховали тут. Далі рушили, прислухаючись до настороженого, як і самі прибульці, довкілля. Навряд чи який-небудь ліс хоч до когось чужого поставився гостинно. Чужих, узагалі, зустрічають насторожено. Своїми вони стають лише потім. Якщо пощастить, звичайно.

Курс визначав Романченко. Його карта — «як знахідка». Усе там позначено. Усе показано. Усе виміряно. Тільки розумій і користуйся. Романченко вмів і те, й інше. За час подорожі Лисиця вкотре переконався, що все зробив правильно. Цей молодий капітан — досконала машина розслідування, а якщо потрібно — то й затримання: наручники й табельний «Макаров» весело подзвякували при ньому.

Ліс із погордою дивився на цих двох. Він то старим деревом незадоволено заскрипить, то дятловою чергою по стовбуру торохне, то почне розгойдувати верхів'я могутніх дерев, пошепки промовляючи якісь неприємні або й страшні слова. Може, закляття? Щоб наслати на цих чужинців щось лихе. Або перетворити на двох дубів. Скільки он їх!

Навколишній неспокій передався Лисиці. Професор мав певність, що й Романченкові теж. Та й незвіданість, яка чекала всюди, також уперто знала своє. Напруженість зростала. Кожен новий крок давався дедалі важче. Не тому, що втомилися. Кілька годин, проведених у дорозі, особливої втоми не нагнали. Навпаки — піша прогулянка навіть напрошувалася. Але… Не така. Коли там, куди йдеш, на тебе чекає небезпека. І — таємниця. Розгадати яку повинен саме ти. І повернути назад, махнути на все рукою, згадати про хату скраю — не вийде. Бо вже взявся за гуж…

Нарешті помітили садибу. За нещільним низьким штахетником ховалися будинок, колодязь і господарські приміщення. Ось він, кінцевий пункт. Лігво Ведмедері. Тут і повинні прозвучати відповіді на багато питань. Чому зник, не попередивши нікого? Чому не брав трубку, коли дзвонили? Чому збрехав, що не контактував з Ольгою, хоча написав їй листа? І що хотів від неї в тому листі? Чому так дивно відреагував на її смерть? Кількість таких «чому» зросте, коли почнеться справжня розмова. Якщо лісник живий, звичайно. Шанс, що приїхали тільки «провідати» телефон, усе ж залишався. Убивця міг привезти його сюди навмисне. Щоб поводити слідство за носа. Це, звісно, найгірший варіант розв’язки. Не хочеться, щоб сталось так насправді. Калинівський вояж цього не заслуговує. Але…

Обережно підійшли ближче. Старий будинок-зруб із металевими ринвами й високим горищем-поверхом. До дверей і вікон на фронтоні ведуть дерев'яні сходи з перилами. Закінчуються невеликим балконом. Віконниці розчинені. До стіни зі сходами приклеївся вхід у льох, зверху вкритий потемнілою і давно нефарбованою жерстю. Праворуч — шеренга господарських будівель, щільно притулених одна до одної. Троє дверей і одні великі ворота «ялинкою». Напроти — червона вісімка зі знайомими номерами. Схоже на гараж.

Зайшли на подвір’я. Неприємний холод поволі