Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Рухалися повільно, сторожко дослухаючись і озираючись навсібіч: обережність ще нікому не вадила. Романченко приготував пістолет. Лисиця пошкодував, що не прихопив «демократизатора». Від того почувався якимось незахищеним. Відкритим для будь-якого нападу. Наче йшов голяка.

Загавкав собака. Заметався прямокутником клітки, постійно стрибаючи на сітку загорожі. Сірий з білими «вставками» на кінчиках лап, уздовж морди та й інших частин тіла. Щось у його зовнішності насторожувало. Пес шаленів, погрозливо шкірив зуби, все хотів вирватися і, напевне, «показати» цим двом зайдам непроханим…

— Нічогенький у нього песик, — замислено відреагував Романченко. — Більше на вовка скидається.

— А може, це і є вовк, — припустив професор. — Приручений лісником. Бо ж що таке собака? Це той самий вовк, тільки одомашнений тисячі років тому. Учені називають цей процес «доместикація». Латинське domesticus походить від domus — «дім». Тобто «відбувається селекційна зміна популяції тварин або рослин, результатом чого виступає їхнє пристосування до утримання в неволі з метою використання людиною». Ось так.

— Все може бути, — ще раз подивився на дворового сторожа капітан. — Після років служби я вже нічому не дивуюся.

Підійшли до «вісімки». Богдан нагнувся й зазирнув під моторний відсік. Сухо. Доторкнувся до піддона картера. Холодний. Значить, стоїть уже принаймні кілька годин.

Зачекавши, поки Лисиця пошаманить, Романченко махнув пістолетом у бік будинку. Рушили туди.

Ось і вхід. Ґанок. П'ять сходинок. Різьблене накриття. Масивні вхідні двері з подекуди облущеною голубою фарбою на неґрунтованому металі. Витерта колись срібна ручка внутрішнього замка. Капітан обережно натиснув. Ручка німо пішла. Двері ж залишились нерухомими. Замкнено. Або немає вдома, або забарикадувався, побачивши у вікно непроханих гостей.

— Заховаємося в якомусь із сараїв, — пошепки запропонував Романченко. — Влаштуємо спостережний пункт. Якщо немає вдома, побачимо, коли прийде. Машину не загнав до гаража, значить, десь недалеко.

— А якщо в будинку?

— Все одно у нас тільки один вихід — чекати. Двері ламати не будемо. Поки. Та й металеві вони. Ходімо.

— Може б, води напилися? — показав на колодязь Богдан.

— Прийде господар — він і почастує, — підморгнув капітан. Лисиця кисло посміхнувся.

Спустилися з ґанку. Першим ішов Романченко. Першим він вийшов із-за рогу…

Великий поліетиленовий пакет, постійно наповнюваний повітрям, не витримав тиску і — гучно розірвався. Так здалося спочатку. Але насправді сталося інше. Пролунав постріл. Романченко схопився за праве плече і впав. Лисицю врятувало те, що не ввійшов до зони обстрілу. Миттю зметикувавши, професор за півсекунди теж опинився на землі: другий постріл міг пролунати відразу. Доповз до пораненого. Ледь чутно запитав:

— Живий?

— Живий, але, дідько, боляче. У-у-у… Кров іде.

— Сам зможеш зупинити?

— Спробую… Візьміть пістолет… І наручники. Стріляйте економно. Намагайтеся поранити в ноги.

— Добре.

Наручники вклав у кишеню бриджів. Узявши пістолет, почав тягти Романченка в безпечне місце. До ґанку. Вдавалося важко, хоч капітан і намагався допомагати, відштовхуючись підборами. Прихилив до стіни. Офіцер почав рвати сорочку й обмотувати закривавлене плече. Виходило погано, але Романченко всміхнувся й підморгнув. Богдан показав «ок» і став прокрадатися до рогу. Десь там, за ним, Ведмедеря. Озброєний. Небезпечний. Страшний. Який не збирається зупинятися. Та й патронташ у нього, найімовірніше, чималенький. Вистачить і на Лисицю, і на добивання Романченка. А може, то хтось інший?

«Так, — почав розмірковувати, але заважали часті й гучні удари серця. Які втихомирюватися явно не збиралися. — Лісник, якщо то він, бачив, що влучив лише в одного. Значить, поводитиметься обережно. Остерігатиметься другого… Почав стріляти, тому що зрозумів: приїхали по його душу».

Роззирнувся. Вгледів старий сірий піджак, яким накрито купку чогось. Стягнув. Беззахисним лишився горбик цибулі. Взяв піджака «за плечі» й кинув на відкритий простір. Постріл пролунав миттєво. «Мішень» відлетіла на кілька кроків. Визирнув на півсекунди. Побачив, що стріляли з-за дерева перед ворітьми. Одразу ж гримнув ще один. З-за рогу вилетіло кілька дрібненьких трісочок.

«Снайпер бісів, — вилаявся, — тепер триматиме тут…»

Приблизно зорієнтувавшись, де засів «стрілець», зібрався, різко визирнув і вистрілив з лівої руки. На влучання не сподівався. Тієї ж миті одержав відповідь. Знову трісочками.

«Нічого, — подумав, — тепер знатиме, що нас так легко не взяти».

Озирнувся до Романченка. Той говорив по телефону.

«Значить, поранення не таке вже й серйозне. Це добре».

І знову напружене очікування. Притулився до стіни. Відчув тепло нагрітого дерева. Навколишня тиша ніби теж причаїлася. Але їй легше. Вона — нейтральна. Ні за одних, і ні за інших. Просто спостерігає з цікавості. Скільки разів так траплялося. А якщо потурбують пострілом, біда невелика.

Коли ще раз глянув на офіцера, той непритомно сидів, заплющивши очі. Телефон випав з ослаблої руки. Настрій знову погіршився.

«Дідько, — ще раз не втримався професор, — цього ще не вистачало…»

Лякало те, що