Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

геть кепсько. Піт із лоба поплив до очей. Витер затхлим рукавом. Роззирнувся. Дійсність завмерла, ніби підписала довічну угоду про співпрацю з мертвенним спокоєм. Напружено вдивляючись довкруж, прагнув помітити бодай найменший рух, бодай найменше коливання. Але нерухомість залишалась нерухомою. І лише верхівки дерев, наче зглянувшись, стали ледь-ледь похитуватися. Майже абсолютна тиша пригнічувала. Знав, що це обман. Що десь є той, хто хоче все змінити, натиснувши на гачок. Тільки де він?

Коли трохи заспокоївся, повернулася здатність думати.

«Так. Усе тихо, — заклубочилося в голові. — Навіть підозріло тихо. Або щось намислив, або просто вичікує. Як би вчинив на його місці я? Одного вбив або поранив. Залишився ще один. Виходить, „сам на сам“. Для вмілого стрільця безпроблемно. Причаївся, дочекався і — кожному своє. Навіщо вигадувати? Позицію має непогану. Просто сиди й пильнуй. Так би вчинив справжній мисливець. А Ведмедеря — саме такий… Хоча… Можливо він давним-давно змінив місце. Або саме зараз крадеться, виходячи на зручну місцину. Романченко йому не потрібен. Від нього небезпеки немає. А от від мене… Значить, вичікуватиме. Або вистежуватиме».

Наступна думка здалася привабливою. Хутко повернувся до попереднього місця. Одягнув опудало, вилив з тазика воду й потягнув усе до передового рубежу. Нова ідея вимагала швидкості. Однак чудово розумів, що спрацює вона лише тоді, якщо у Ведмедері — двостволка. Якщо ж п’ятизарядка — ризикує. Але з теорії зараз зиск невеликий. Будемо молитися практиці.

Коли все підготував, прочитав «Отче наш» і перехрестився. Тепер — не сам. Це зміцнило впевненість. І віру. Тіло напружилося. Наче в леопарда перед останнім стрибком на прудку антилопу (два попередні стали невдалими; сили для гонитви майже розтанули; безпорадні кошенята давно вже чекають поживи). З Богом!

Першим із-за рогу відважно визирнув «товариш старший сержант». Його відразу ж прошило невблаганною картеччю — поліг смертю хоробрих. Як і личить воїнові. Наступної миті викотився тазик. Другий постріл легко пройшов крізь проіржавілу плоть. Ві-і-ічная па-а-ам’ять! Третім з'явився Лисиця з брудною мармизою і «Макаровим» у витягнутих руках. Мармизині очі жадібно сканували дійсність. За мить угледіли, як за одним із дубів похитувалися стволи «вертикалки».

«Перезаряджає», — спалахнуло в напружених думках. Наступної миті вже тримав на мушці довгу залізяку, що востаннє хитнулася вгору і, вилізши із-за стовбура, витягла за собою людину. По ній Лисиця і всмалив. Постріл пістолета бахнув дзвінкіше, ніж рушничний. Однак не став від того менш влучним. Рушнична людина ще встигла натиснути на гачок. Але приціл уже збився і жорстока картеч увійшла в землю поряд. Куля від пістолета влучила в передпліччя. І права рука лісника повисла, наче шматок товстого неслухняного мотузка. Ведмедеря загарчав, як справжній вовкулака. Потім заревів, ніби розлючений ведмідь. Рушниця впала на землю, а сам почав осідати. Лисиця кинувся до нього. Одночасно до лісу ввірвався чийсь противний тріскучий голос, що лунав з мегафона:

— Усім припинити стрілянину. Говорить начальник карного розшуку Калинівського райуправління внутрішніх справ підполковник Калетчук. Повторюю…

Тріскотняву мегафона змінила тиша. Але не надовго. У неї встромилося нове ревіння пораненого лісника. Проте його заглушив наполегливий підполковник, який знову тріскуче зарепетував:

— Ведмедерю, ти мене чуєш? Я звертаюся до тебе. Припинити стрілянину. Скласти зброю.

«Як завжди, вчасно», — подумав Лисиця й опустився на землю. Очі заплющилися самі собою. Надивилися на все це вдосталь.

21

Разом з машиною міліції прибула й «Швидка». Лікарі перев’язали Романченка й привели до тями. Однак через значну втрату крові він потребував медичного ока. Тому ноші з ним завантажили до вкритої розпізнавальними знаками «ГАЗелі». Виявилося, що поки Лисиця вів «бій», капітан зв’язався з шефом, а той передзвонив до Калинівки й викликав підмогу.

На Ведмедерину руку наклали драбинчасту шину, забинтували й підвісили за допомогою «косинки». Зробили знеболювальну ін'єкцію. Цей міг пересуватись самостійно. Але на нього так само чекала лікарня: пострілом зачепило кістку.

«Швидка» поїхала. Лейтенант у новісінькій формі (щойно з вишу) повів лісника до машини. Остриптизений професор рушив слідом. Ведмедеря став аж надто цінним трофеєм, щоб так просто відпустити його.

— Я можу поставити кілька запитань? — поцікавився у лейтенанта.

— П’ять хвилин, — відрізав той, — не більше. — І, сівши до «Жигулів-сімки», почав щось шукати в «бардачку».

— Дякую.

Ведмедеря якось інстинктивно гладив поранену руку й хижо поглядав на професора.

«Добре, що він трохи заспокоєний, — подумав Богдан. — Хоч так. А то б зубами зараз, напевне, рвав мене».

— Ну, от ви й показали мені свої чарівні місця, — посміхнулася брудна мармиза. — Залишилося провідати «Вервольф».

— Я сплутав, — заскреготів зубами Ведмедеря й відвернувся. Однак після короткої паузи додав: — Це чиста випадковість.

— Те, що ви поранили (а могли і вбити) працівника міліції, який перебував при виконанні, ви вважаєте «чистою випадковістю»? А потім і мене скільки обстрілювали. Вели «прицільний вогонь».

— Я ж кажу: випадковість. — Ведмедеря ударив здоровою рукою по стовбуру. Дуб витерпів стримано й не відповів ударом на удар. А міг би. Смачно приклався б якоюсь гіллякою.

— А чому ви вбили Ольгу Довгань?

Це питання ошелешило лісника. Він стрепенувся, наче аж підстрибнув, а потім загарчав: