Затемнення - Стефані Маєр

— Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, — сказав Едвард. — Це скоротить наш час на роздуми.

— А всі ті невинні люди в Сієтлі, — пробурмотіла Есме. — Неправильно дозволяти їм отак умирати.

— Знаю, — зітхнув Карлайл.

— Он як, — різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. — Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.

Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.

— Гадаю, тобі краще пояснити іншим, — звернувся Едвард до Джаспера. — Якою може бути мета нашого походу? — Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.

Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.

— Про що він говорить? — запитала вона Джаспера. — Про що ти зараз думаєш?

Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, — бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, — а потім його очі зупинилися на мені.

— Ти збентежена, — дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.

У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.

— Ми всі збентежені, — буркнув Еммет.

— Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, — відповів йому Джаспер. — Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.

Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.

— Як багато ти про мене знаєш, Белло? — запитав Джаспер.

Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.

— Небагато, — зазначила я.

Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.

— Ні, — сказав Едвард, відповідаючи на його думку. — Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.

Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.

Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.

За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.

Я витягнула руку — сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.

Джаспер кволо усміхнувся.

— У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.

З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.

Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.

А потім я ахнула і звела на нього очі.

— Джаспере, що з тобою сталося?

РОЗДІЛ 13. ПЕРВОЛІТОК

— Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, — тихо відповів Джаспер. — Тільки тисячу разів поспіль, — він сумно засміявся і кивнув на свою руку. — Наша отрута — єдина річ, що залишає шрами.

— Але чому? — видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.

— Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, — наприкінці фрази його голос посуворішав.

Я уп’яла в нього приголомшений погляд.

— Перш ніж я розповім тобі мою історію, — сказав Джаспер, — ти мусиш зрозуміти, що у нашому світі є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.

Інші вже чули все раніше. Карлайл та Еммет знову прикипіли до телевізора. Аліса тихенько перебралася до Есме і сіла біля її ніг. Але Едвард так само уважно слухав, як і я. У себе на обличчі я відчувала його очі — вони ловили будь-який проблиск емоцій.

— Щоб зрозуміти чому, ти маєш поглянути на світ з іншого боку. Уяви, який він для сильних, ненаситних… вічно спраглих.

Розумієш, у нашому світі є місця, привабливіші для нас за інші. Місця, де ми можемо не так себе обмежувати, при цьому не викриваючи себе.

Уяви, наприклад, карту західної півкулі. Припустімо, що кожне людське життя — це маленька червона крапка. Що насиченіший червоний колір, то легше ми — тобто ті, хто веде відомий тобі спосіб існування, — можемо прогодуватися, не привертаючи уваги…

Я здригнулася від óбразу, що його викликало у моїй голові слово «прогодуватися». Але Джаспер не боявся мене злякати, він не був занадто дбайливим, як Едвард. Без зупинки він повів далі.

— Не те щоб наші клани на півдні дуже дбали про те, помітять їх люди чи ні. Це Волтурі постійно їх контролюють. Волтурі — єдині, кого бояться південні клани. Якби не Волтурі, нас усіх давно б уже викрили.

Я нахмурилася, почувши, як Джаспер вимовляє це прізвище — з повагою, майже із вдячністю. Хай там як, а думка про Волтурі як про приємних осіб не вкладалася у мене в голові.

— Порівняно з півднем північ дуже цивілізована. Більшість із нас — «вегетаріанці»; ми полюбляємо день так само, як і ніч, і дозволяємо людям спілкуватися з нами, не наводячи їх при цьому на підозри, — для всіх нас важлива анонімність.

На півдні ж зовсім інший світ. Безсмертні там виходять лише вночі. День вони проводять, плануючи свій наступний крок або очікуючи нападу суперника. Тому що на півдні завжди точилася війна, постійна війна протягом століть, без єдиної хвилини перемир’я. Вурдалаки там ледве помічають присутність людей, хіба що як солдати помічають стадо корів на узбіччі — ходячу їжу. От тільки вампіри ховаються, щоб все стадо їх не помітило — і це через Волтурі.

— Але за що вони воюють? — запитала я.

Джаспер усміхнувся.

— Пам’ятаєш карту з червоними цятками?

Він чекав, тому я кивнула.

— Вони воюють, щоб здобути контроль над найчервонішими місцями. Розумієш, одного разу комусь спало на думку, що якби він був єдиним вампіром у, скажімо, Мехіко, тоді