Затемнення - Стефані Маєр

Він опустив погляд — від його вій на щоки упали довгі тіні — і, забравши долоні від мого обличчя, підняв мою замерзлу ліву руку. Говорячи, він гладив мої пальці.

— Мене хвилює, чому ти цього не хочеш.

Клубок підкотився до мого горла.

— Це не запитання, — прошепотіла я.

— Будь ласка, Белло.

— Правду? — промовила я самими лише губами.

— Звичайно. Я прийму її, якою б вона не була.

Я глибоко вдихнула.

— Ти сміятимешся з мене.

Він глянув мені в очі, приголомшений.

— Сміятимусь? Я не можу цього навіть уявити.

— От побачиш, — пробурмотіла я, а потім зітхнула. Раптом моє обличчя з білого стало багряним від несподіваного спалаху досади. — Гаразд, скажу! Я впевнена, що для тебе це звучатиме, як один великий жарт, але це правда! Просто мені так… так… так ніяково! — зізналася я і знову заховала обличчя у нього на грудях.

Запала невелика пауза.

— Я тебе не розумію.

Я підвела голову і подивилася на нього, від зніяковілості випаливши все одним духом:

— Я не така дівчина, Едварде. Не та, хто виходить заміж одразу після школи, наче якась селючка, що залетіла від свого хлопця! А що подумають люди? Ти хоч уявляєш, яке зараз століття? Люди не одружуються так просто у вісімнадцять! Принаймні не розважливі, відповідальні й дорослі люди! Я не хочу бути такою дівчиною! Я не така… — я запнулася, втративши нитку.

Поки Едвард міркував над моєю відповіддю, його обличчя нічого не виказувало.

— Це все? — зрештою запитав він.

Я глипнула на нього.

— А цього не достатньо?

— Значить… ти не прагнеш безсмертя більше, ніж мене?

Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.

— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!

Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.

— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.

— Це вже легше, — сказав він.

— Але… це нічого не змінює.

— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.

До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.

Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.

— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.

Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.

Я вдихнула.

— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?

Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.

Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів»[15].

— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.

— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?

Я стиснула губи.

— До чужого монастиря?…

Він засміявся з мене.

— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?

— То твоя умова?…

— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…

— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.

Час продовжував летіти, як на крилах.

Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.

Коли я спустилася до сніданку, Чарлі вже не було. Він залишив на столі газету, і вона нагадала мені, що я маю дещо купити. Хоч би квитки на концерт досі були в продажу! Треба знайти номер телефону, щоб дістати ті дурні квитки. Тепер, коли вся несподіванка зникла, це вже не здавалося подарунком. Звичайно, здивувати Алісу — то не найкраща ідея.

Я хотіла одразу перегорнути аркуші до розділу «Розваги», але мою увагу привернув жирний чорний заголовок. Нахилившись ближче, аби прочитати передовицю, я відчула, як мене обійняв страх.

СІЄТЛ ПОТЕРПАЄ ВІД ЖОРСТОКИХ УБИВСТВ

Менш ніж десять років минуло відтоді, як Сієтл був полігоном для наймасовішого серійного убивці в історії США. Гаррі Риджвей, Убивця з Зеленої Ріки, був засуджений за убивство 48 жінок.

І зараз існують усі передумови стверджувати, що в осадженому Сієтлі саме в цей момент ховається ще страшніше чудовисько.

Поліція не схильна вважати нещодавній сплеск убивств і викрадень роботою серійного убивці. Принаймні поки що. Ніхто не може повірити, що одна людина здатна на таку кровожерливість. Цей убивця — якщо це насправді одна людина — сам винен у 39 пов’язаних убивствах і викраденнях за останні три місяці. Для порівняння, Риджвей розтягнув свій злочинний шабаш, який налічував 48 трофеїв, на 21 рік. Якщо вся ця кількість смертей належить одній людині, тоді це найжорстокіша серійна різанина в американській історії.

Натомість поліція схиляється до версії, що тут замішана банда. Ця теорія підтверджується існуючою кількістю жертв, а також тим, що закономірності у виборі жертв, здається, немає.

Від Джека-Різника до Теда