Затемнення - Стефані Маєр
Я відчула, як тихенький сміх струсив його тіло.
— Уранці, — погодився він.
— Що ти читаєш? — пробурмотіла я напівсонно.
— «Буремний Перевал» Емілії Бронте, — сказав він.
Я сонно нахмурилася.
— Мені здавалося, тобі ця книжка не подобається.
— Ти залишила її тут, — промовив він, своїм м’яким голосом присипляючи мою свідомість. — До того ж… що більше часу я проводжу з тобою, то більше людських емоцій стають мені зрозумілими. Виявляється, я можу співчувати Гіткліфу в тому, що раніше здавалося мені неможливим.
— М-м-м, — промурмотіла я.
Він сказав щось іще, щось тихе, але я вже спала.
Ранок наступного дня був перлинно-сірий і спокійний. Едвард запитав мене про сон, але я не могла скласти його докупи. Я пам’ятала одне — мені було холодно, а потім я зраділа, коли, прокинувшись, виявила Едварда поруч. Він поцілував мене (поцілунок тривав достатньо довго, щоб у мене прискорився пульс), а потім поїхав додому, щоб віддати чужу машину і забрати свою.
Я швидко одяглася, не маючи особливо з чого вибирати. Хто б не поцупив мій одяг, він завдав серйозного удару по моєму гардеробу. Якби все не було так страшно, я б не на жарт розізлилася.
Уже зібравшись спускатися вниз до сніданку, я помітила свій розтерзаний томик «Буремного Перевалу», який лежав розгорнутий на підлозі саме там, де Едвард впустив його минулої ночі, коли я відвернула його увагу.
Сповнена цікавості, я підняла книжку, водночас намагаючись пригадати, що він говорив. Щось про співчуття до Гіткліфа, до всіх людей. Ні, це не могло бути насправді — мабуть, мені приснилося.
Мені в око зі сторінки впали три слова, і я піднесла томик поближче, аби прочитати цей абзац уважніше. То була репліка Гіткліфа, і я добре знала цей уривок.
І в цьому відмінність між його та моїм почуттям: якби я був на його місці, а він — на моєму, то я, хоч би й ненавидів його найпекельнішою ненавистю, ніколи б не підняв на нього руки. Можеш ставитися до моїх слів із недовірою — як знаєш! Та я б ніколи не розлучив його з нею, поки він їй любий. У мить, коли її захоплення мине, я ладен вирвати у нього з грудей серце і пити його кров! Але доти — якщо ти мені не віриш, ти мене не знаєш, — доти я радше ладен померти, аніж дозволю собі зачепити хоч волосину на його голові![13]
Три слова, які впали мені в око, були «пити його кров».
Я здригнулася.
Так, мені радше наснилося, що Едвард сказав щось позитивне на адресу Гіткліфа. А ця сторінка, мабуть, не та, яку він читав. Книжка могла упасти і розгорнутися на будь-якій сторінці.
РОЗДІЛ 12. ЧАС
— У мене було видіння… — повідомила Аліса зловісним тоном.
Едвард спробував підштрикнути її ліктем у бік, але вона вправно ухилилася.
— Так от, — буркнула вона. — Едвард змушує мене сказати. Й у видінні я побачила, що якби я тебе здивувала, тобі було б тільки важче.
Ми саме ішли до машини після закінчення уроків, і я не розуміла нічогісінько з того, що вона говорить.
— А можна по-людському?
— Тільки не будь дитиною. І щоб без жодних істерик.
— Мені вже страшно.
— Що ж… у тебе, тобто у нас, буде вечірка з нагоди випускного. Нічого особливого. Нема чого хвилюватися. Але я побачила, що ти хвилюватимешся, якщо я спробую зробити її для тебе сюрпризом, — вона відскочила з дороги, коли Едвард потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся, — і Едвард заявив, що я маю тобі сказати. Але там не буде нічого особливого. Обіцяю.
Я важко зітхнула.
— А можна відмовитися?
— Ні.
— Гаразд, Алісо. Я прийду. І жалкуватиму про кожну її хвилину. Обіцяю.
— Це вже інша справа! До речі, мені подобається подарунок. Ти не мала завдавати собі клопоту.
— Алісо, я нічого собі не завдавала.
— О, я знаю. Але будеш.
Я панічно напружила пам’ять, намагаючись пригадати, що саме я могла вирішити подарувати їй на випускний, що вона могла б побачити.
— Дивовижно, — пробурмотів Едвард. — Як хтось такий маленький може бути таким надокучливим?
Аліса засміялась.
— Це талант.
— Ти не могла б почекати ще пару тижнів, перш ніж мені це розказувати? — запитала я невдоволено. — Тепер я переживатиму набагато довше.
— Белло, — сказала вона повільно. — Ти знаєш, який сьогодні день?
— Понеділок?
Вона закотила очі.
— Так, понеділок… четверте.
Вона взяла мене за лікоть і, наполовину розвернувши, вказала а великий жовтий плакат, приклеєний до дверей спортзалу. На ньому гострими чорними цифрами була написана дата випускного. Рівно один тиждень від сьогодні.
— Четверте? Червня? Ви впевнені?
Ніхто з них не відповів. Аліса лише сумно похитала головою, вдаючи розчарування, а Едвард звів догори брови.
— Не може бути! Як це так?
Я намагалася подумки прокрутити час назад, але так і не зрозуміла, куди поділися дні.
Я відчула, як у мене підкошуються ноги. Тижні напруження, тижні хвилювання… як так сталося, що, одержима часом, я не помітила, як мій час минув? Моя остання можливість усе доробити і приготуватися до майбутнього просто розтанула! У мене не було часу.
І я була неготова.
Я не знала, як усе залагодити. Як попрощатися з Чарлі, Рене… з Джейкобом… із людським життям.
Я точно знала, чого хочу, але раптом мені стало дуже страшно це отримати.
Теоретично мені хотілося, навіть нетерпеливилося обміняти смертність на безсмертя. Зрештою, це був ключ, щоб залишитися з Едвардом навічно. А ще не останню роль грало те, що на мене полювали відомі та невідомі вороги. Мені не хотілося просто сидіти склавши руки, безпорадною і апетитною жертвою, в очікуванні, поки хтось із них мене спіймає.
Теоретично усе це було вагомим.
Але на практиці… людське життя — це все, що я знала. Майбутнє поза ним було великою темною безоднею, яку я не могла пізнати, поки в неї не стрибнула.
Ця проста інформація — сьогоднішня дата, — настільки буденна, що я мала б за звичкою не звертати на неї уваги, перетворила довгоочікуваний для мене день на день страти.
Наче в тумані, я бачила, як Едвард відчиняє для мене дверцята машини, чула, як Аліса щебече на задньому сидінні та як дощ барабанить у лобове скло. Едвард, мабуть, зрозумів, що я була там лише тілом, але не намагався витягнути мене з роздумів. А може, й намагався, тільки я не помітила.
Коли ми зайшли до мого будинку, Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч із собою. Втупивши погляд у
