Затемнення - Стефані Маєр

Не знаю, як довго він чекав, поки я дивилася у вікно. Та коли за темрявою не стало видно дощу, його терпець урвався.

Він узяв моє обличчя у долоні та спрямував на нього свої золоті очі.

— Будь ласка, скажи мені, про що ти думаєш. Доки я не збожеволів.

Що я могла йому сказати? Що мені страшно? Я підбирала потрібні слова.

— У тебе губи білі. Белло, говори!

Я з силою видихнула. Як довго я тамувала подих?

— Сьогоднішня дата заскочила мене зненацька, — прошепотіла я. — Це все.

Він чекав, схвильований і трохи скептичний.

Я постаралася пояснити.

— Я не зовсім знаю, що робити… як поговорити з Чарлі… що сказати… як… — мій голос обірвався.

— То це не через вечірку?

Я нахмурилася.

— Ні. Але дякую, що нагадав.

Дощ посилився, коли він прочитав вираз мого обличчя.

— Ти не готова, — прошепотів він.

— Готова, — тої ж миті інстинктивно збрехала я. Але він дивився і бачив мене наскрізь, тому, глибоко вдихнувши, я сказала йому правду. — Повинна бути готова.

— Ти нічого не повинна.

І коли я намагалася пояснити причини, то відчула, як паніка пливає у моїх очах.

— Вікторія, Джейн, Гай — хто був у моїй кімнаті?

— Тим більше треба почекати.

— Але це безглуздо, Едварде!

Він трохи сильніше стиснув долонями моє обличчя і заговорив, викарбовуючи кожне слово.

— Белло. Ніхто з нас не мав вибору. Ти бачила, до чого це призвело… особливо у випадку Розалії. Ми всі боремося, намагаючись змиритися з тим, що сталося не з нашої волі. Я не дозволю, щоб і з тобою було так. Ти матимеш вибір.

— Я вже зробила свій вибір.

— Ти не мусиш це робити лише тому, що над твоєю головою висить меч. Ми подбаємо про твоїх ворогів, а я подбаю про тебе, — заприсягнувся він. — От коли все владнається, і ніщо на тебе не тиснутиме, тоді ти зможеш ухвалити рішення до мене приєднатися, якщо не перехочеш. Але не тому, що тобі страшно. Тебе ніхто до цього не примушує.

— Карлайл обіцяв, — мовила я за звичкою наперекір. — Після випускного.

— Не раніше, ніж ти будеш готова, — сказав Едвард переконливо. — І звичайно, не тоді, коли ти налякана.

Я нічого не відповіла. В мені не було бажання сперечатися; у той момент уся моя впевненість кудись поділася.

— От бачиш, — він поцілував мене в чоло, — немає про що хвилюватися.

Я кволо засміялася.

— Окрім грядущої погибелі.

— Довірся мені.

— Довірилася.

Він досі вдивлявся в моє обличчя, поки я не розслабилася.

— Можна тебе дещо запитати? — мовила я.

— Будь-що.

Я завагалася, а потім поставила зовсім інше питання, ніж те, яке мене хвилювало.

— Що я маю подарувати Алісі на випускний?

Він пирхнув від сміху.

— Ти наче збиралася купити нам із нею квитки на концерт…

— Точно! — я відчула таке полегшення, що майже усміхалася. — Концерт у Такомі[14]. Минулого тижня я побачила оголошення в газеті й подумала, що вам сподобається. Ви так хвалили диск.

— Гарна ідея. Дякую.

— Сподіваюся, квитків іще не розпродали.

— Влучне зауваження. Треба з’ясувати.

Я зітхнула.

— Ти ще щось хотіла мене запитати, — сказав він.

Я насупилась.

— Як ти дізнався?

— Я вже навчився читати твоє обличчя. Запитуй.

Заплющивши очі, я сховалася у нього на грудях.

— Ти не хочеш, щоб я була вурдалаком.

— Не хочу, — сказав він тихо і, трохи почекавши, додав: — Це не запитання.

— Ну… мене хвилювало… чому ти цього не хочеш.

— Хвилювало? — зі здивуванням він підхопив моє слово.

— Скажи мені — чому? Скажи всю правду, не шкодуючи моїх почуттів.

На мить він завагався.

— Якщо я дам відповідь на твоє запитання, ти поясниш мені своє?

Я кивнула, досі ховаючи обличчя.

Він глибоко вдихнув, перш ніж відповісти.

— Ти можеш прожити чудове життя, Белло. Знаю, ти віриш, що у мене є душа, але я в цьому не зовсім упевнений, і ризикувати твоєю… — він повільно похитав головою. — Дозволити цьому статися — дозволити тобі перетворитися на те, чим є я, лише щоб ніколи тебе не втратити, — це найегоїстичніший вчинок, який я можу уявити. Я прагну цього понад усе на світі для себе. Але для тебе я хочу набагато більшого. Піддатися своєму егоїзму здається мені злочином. Це був би найегоїстичніший учинок у моєму житті, навіть якщо воно триватиме вічно. Якби можна було стати людиною для тебе, то якою б не була ціна, я б її заплатив.

Я принишкла, перемелюючи почуте.

Едвард гадав, що поводиться егоїстично.

Я відчула, як моє обличчя повільно розпливається в усмішці.

— Значить… ти не боїшся… що розлюбиш мене, коли я стану іншою — коли не буду такою м’якою і теплою, і від мене інакше пахнутиме? Ти справді хочеш бути зі мною, незалежно від того, якою я стану?

Він різко видихнув і з притиском запитав:

— Ти боялася, що я тебе розлюблю? Белло, як на людину з такою тонкою інтуїцією, ти іноді буваєш такою безтолковою!

Я знала, що йому це могло здатися безглуздим, але відчула полегшення. Якщо йому дійсно хотілося бути зі мною, решту я витримаю… якось. «Егоїстично» раптом здалося чудовим словом.

— Не думаю, що ти розумієш, Белло, наскільки легше мені було б, — сказав він із жартівливим відтінком, — якби я постійно не зосереджувався на тому, щоб тебе не вбити. Звичайно, дечого мені бракуватиме. Наприклад, цього…

Втупивши довгий погляд мені у вічі, він погладив мою щоку, і я відчула, як до неї миттю ринула кров, укривши шкіру рум’янцем. Він ніжно засміявся.

— І биття твого серця, — продовжив він, уже серйозніше, але досі трохи усміхаючись. — Це найважливіший звук у моєму світі. Я так до нього звик, що, присягаюся, міг би почути його за багато миль звідси. Але це все не важливо. Оце, — він узяв моє обличчя в долоні, — ти. Те, що я зараз тримаю. Ти завжди будеш моєю Беллою, тільки станеш трохи довговічнішою.

Я зітхнула і, заспокоївшись у його долонях, заплющила очі.

— А тепер можна тебе дещо запитати? Але всю правду, не шкодуючи моїх почуттів, — сказав він.

— Звичайно, — відповіла я одразу, від здивування широко розплющивши очі. Що він хоче дізнатися?

Він повільно проговорив:

— Ти не хочеш бути моєю дружиною.

Моє серце спочатку зупинилося, а потім шалено забилося. На шиї виступив холодний піт, і руки стали холодними як лід.

Він чекав, спостерігаючи мою реакцію.

— Це не