Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Ще не встигнувши переступити поріг офісу, натрапляю в коридорі на Давида. Чорт! Треба ж таке! Я сподівалася, що ми побачимося хоча б на обіді.

— Привіт, — підходить і чмокає мене у щоку, — Ти вчора ввечері не відповідала на мої дзвінки. Все гаразд?

— Так, вибач. Дуже втомлена була і рано лягла спати.

— Насичене навчання?

Бачу він трохи спантеличений. Намагаюся не виглядати такою винною, як себе почуваю. Хоча стоп! Зрештою, чого я маю почуватись винною? Я нічого поганого не зробила!

«Ага, поки що», — єхидно шепоче внутрішній голос.

Ох, зараза.. з тим сумлінням.

— Ее.. Ну так, насичене. Голова ще буквально гуде від нової інформації.

— Зробити тобі каву?

— Це було б чудово, дякую, — відповідаю йому поцілунком у щоку і біжу у кабінет.

— Ну гаразд, — Давид здивовано піднімає брову.

У нашому відділі міжнародних перевезень нас всього п’ятеро менеджерів і керівник відділу. Керівник, Валерій Остапович, має окремий кабінет, тож в приміщенні працюють тільки менеджери. Забігаю у відділ.

— Всім привіт, — махаю рукою, вішаю сумочку на спинку свого стільця і падаю на м’яке сидіння.

— І тобі привіт, красуне, — усміхається Денис.

— Дівчино, чого вигляд такий невиспаний? — Віка з цікавістю сканує моє обличчя.

— Напружене навчання було, багато інформації, — чешу ту ж брехню що і Давиду.

Вмикаю робочий ноут. Заправляю за вухо прядку волосся.

— А ви як тут без мене? Робота кипіла? — усміхаюсь у відповідь.

Намагаюсь налаштуватись на ту ж безтурботну хвилю, що і вони.

— Аякже, Остапович з понеділка задав такий темп, що мамо рідна, — це вже Олеся.

На цих словах заходить Давид із моєю улюбленою американо з молоком.

— Доброго ранку! — киває всім.

— Доброго і тобі, Миколайовичу, — відповідає Денис, потискаючи Давидові руку.

Решту хто кивнув, хто відповів. Почали телефонувати клієнти і перевізники. Одним словом — робота пішла.

Давид підходить до мого столу.

— Дуже дякую, — беру з його рук чашку, посміхаюсь.

— Будь ласка, зайчику, — він нахиляється, смачно цілує мене в губи і ніжно проводить пальцем від скроні до підборіддя.

Усі в кабінеті посилено вдають, що зайняті роботою. Всі крім Дениса. Вони з Давидом на короткій нозі, разом ходять в тренажерку і по п’ятницях в ірландський паб, що у центрі.

Денис мені підморгує. Червоні маки розквітають у мене на щоках. Від подиву наче застигаю. Це схоже на таврування. «Вона моя». Таким є підтекст. Здається, ніби це мовчазне нагадування і мені в тому числі.

— Вдалого дня, — прощається він і йде, не чекаючи на мою відповідь чи реакцію колег.

Ми з самого початку домовилися з Давидом на роботі не афішувати наших стосунків. Тобто розділити особисте і роботу, оскільки працюємо у одній і тій же фірмі.

Це означало і жодних поцілунків чи ніжностей в офісі, хоча спочатку мені й не хотілося нічого приховувати, якраз навпаки — я на цілий світ хотіла кричати про свої почуття. Але Давид був проти, оскільки є керівником відділу перевезень по Україні, а я — його співробітницею, нехай і з іншого відділу. А це не на користь його кар’єрі, як він завжди любить наголошувати.

Тож я мовчала. Ми приховували наші стосунки, але чим більше проходило часу, тим дедалі меншою була можливість це робити. Нас часто бачили колеги разом поза роботою. Тож додати два плюс два не складало труднощів. Та і по правді мене втомлювала така таємничість.

А зараз уже вся фірма знала про наш роман. Не говорив про це хіба лінивий. Проте звичка дотримуватись субординації на роботі залишилась, тому цей відвертий поцілунок і пестощі при всіх буквально вибили мені землю з-під ніг. Добре, що сиділа!

Стараюсь опанувати себе та ігнорую погляди, які кидають на мене колеги, хоча відчуття таке, ніби це не погляди, а каміння. Неприємний холодок повзає спиною. Так, потрібно ігнорувати ці погляди і до роботи!

День активно набирає обертів, робота вирує. Незчулась, як ось вже і час збиратись додому. Після вранішнього привітання, у мене якось немає бажання, щоб Давид відвозив мене додому. Проте непомітно вислизнути з офісу все ж не вдається. Він вже чекає у фоє.

Трясця! Мені так потрібен був сьогоднішній вечір наодинці з собою, щоб привести до ладу свої думки і розібратись у всьому!

— Повечеряємо? — тон примирливий.

Я вагаюся. Мабуть це помітно, бо чоловік бере мене за долоню і переплітає свої пальці з моїми. Зазирає в очі.

— Я сумував без тебе ці дні.

— Гаразд, повечеряємо, — докладаю певних зусиль, щоб все прозвучало якомога впевненіше.

Його долоня обпікає. Шкірою відчуваю швидкі колючі погляди колег, які проходять повз нас до виходу. Трохи не по собі, наче я не на своєму місці. Але забрати руку не наважуюся. Так ми і виходимо з офісу, тримаючись за руки.

Давид везе мене у свій улюблений ресторан. Намагається бути уважним і галантним кавалером. Не можу сказати, що йому це не вдається. Вечір минає чудово. В ресторані ллється ніжна мелодія з роялю, пахне чудовими свіжими квітами. Атмосфера затишна і спокійна.

Після вечері ми ще стоїмо поруч вхідних дверей, як він притискається до мене всім своїм міцним тілом і я відчуваю його бажання.

— Мені тебе так бракувало, Злато. Їдьмо до мене, — гаряче шепоче, залишаючи короткі поцілунки по шиї.

В його очах я бачу обіцянку неймовірного закінчення цього вечора. Та в мене в душі вирує незрозуміле сум’яття. Сама собі не можу пояснити. Чи це ще через ту сварку, яку ми із Сотником так і не закінчили. Ще перед курсами. Але вже тоді між нами було не все гладко. Останнім часом у нашій парі якийсь невловимий холодок. Зовні наче все добре, але він є, цей холодний бриж, я його постійно відчуваю.

І здається лише я. По Давиду не скажеш, що у нього щось не так. Якраз навпаки. У нього все добре. От прямо до скреготу зубів. Ловлю себе на думці, що мене цей спокій і самовпевненість бісить. Дивне відчуття. Бо ще не так давно я лише при погляді на нього впадала в стан ейфорії. Що ж змінилося?