Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Кілька тижнів по тому

Валерій Остапович, керівник відділу, у якому я працюю, повідомляє, що мене відряджають на три дні на курси з покращення комунікації та зворотнього зв’язку. Тож підготувавши всі необхідні документи, в понеділок вранці я вже заходжу в двері багатоповерхівки.

HR компанія знаходиться на десятому поверсі будівлі. Заходжу і прямую до ліфта. Перед дверима зачіпаюсь поглядом за широкі плечі у сірому костюмі. Піднімаю голову вгору. Який гарний колір очей, глибокий, наче хмари перед грозою. Хмикаю, мимоволі розглядаючи його. Оце порівняла.

Тим часом незнайомець і собі пильно дивиться мені в очі. Знічуюсь від того, що мене ловлять на такій справі, як розглядання. Від цього шкіра вкривається сиротами, а серце починає вистукувати в пришвидшеному ритмі. Раптом пам’ять підсовує якийсь спогад вкритий димкою. Чого він мені наче знайомий?

Кутики губ на його обличчі повзуть вгору.

— Доброго ранку, Злато! — відчиняються двері ліфта. Ми заходимо, — Вам на який поверх?

— Доброго. На десятий. Ее. Ми знайомі? — гублюся.

— Так, вже знайомились, — хмикає, натискаючи пальцем на кнопку з цифрою десять.

У голові мелькають картинки. Симпатичний незнайомець, ці сірі очі, ледь вловима харизма. Я здивовано кліпаю. Чоловік спостерігає за реакцією і наче бачить, як одна думка наштовхується на іншу в моїй голові і з’являється тінь розуміння. Його брова запитально повзе вгору.

— Перепрошую, але не пригадую вашого імені, — мені геть незручно.

— Веремій Бриль, — він широко посміхається, простягаючи руку.

— Дуже приємно познайомитися.. ее ще раз, — я автоматично тягну долоню на зустріч, торкаюся його руки. Намагаюся ввічливо посміхнутися.

Боже, яка в цього чоловіка посмішка! Раптом зявляється недоречна думка.

Від дотику до його шкіри приємне тепло розноситься венами з голови до ніг. Мені незручно, щоки червоніють. Мене дивує власна реакція на цей дотик. Бентежуся.

Нестримно хочеться висмикнути долоню. Бачу в сірих очах ледь вловиму тінь. Це подив? Що його дивує? Він теж щось відчув?

— Вибачте, якщо трохи безтактно, але де ми познайомилися? — моя цікавість прагне бути втамованою.

Його сміх і тембр голосу викликають у мені дивну бурю емоцій.

— Вечір для айтівців декілька тижнів тому… А що ви робили на тій вечірці? Логістика і айті — трохи різні сфери, — іронічно додає.

Я стеную плечима.

— Знайомі запросили.

Аромат його парфумів приємно лоскоче ніздрі. Відчиняються двері ліфта. Нарешті!

Цей чоловік дивно впливає на мене, бентежить. Я ніяковію, як школярка. А дивиться як! Наче хоче в душу зазирнути! Це порушує мою рівновагу і особистий простір. Хочеться відсунутися, втекти.

Нарешті мій поверх. Ух. Відчиняються двері.

— Що ж, вдалого дня, — не втримуюсь, дивлюсь з-під вій.

— Дякую, і Вам теж, Злато, — пропускає мене вперед. Подушечками пальців, мов леготом, торкається спини і попередні танці мурах здаються тупцюванням на місці — зараз це гаряча сальса. Ой люди, чого він на мене так діє?

Він також виходить на тому ж поверсі, та я не озираючись, мчу у необхідний офіс.

Пів дня пролітає на раз, два. На обіді йду у кафетерій. Біля кавового апарату якраз нікого немає. Замовляю собі лате. Чекаючи, поки апарат робить каву, шкіра вмить мов голками вкривається. Відчуваю, що хтось стоїть поруч. Якесь шосте чуття підказує, що це чоловік з ліфта. Сухо сковтую і повільно повертаюсь.

— О, це ви, — якось ніяково видаю.

— Веремій. І можна на «ти», — виправляє і знову ця посмішка.

— Так. Веремій. Емм. Гаразд, — пробую його ім’я на смак. Доволі незвичне. Та і він здається не таким як усі, чимось невловимим виділяючись із загалу.

— Як проходить навчання? — пасмо чорного блискучого волосся падає йому на лоба.

— Непогано. Продуктивно, — дивлюсь на це пасмо і намагаюся викинути з голови непрохану думку: «А яке було б відчуття, якщо б торкнутися цього пасма?». Стискаю пальці у кулаки. Відганяю її, як набридливу муху і запитую, намагаючись втримати на обличчі невимушений вираз:

— А ви тут з якою метою?

Та що це зі мною, врешті-решт?! Сама на себе серджусь.

— Ти.

— Перепрошую? — мої очі зараз як блюдця. Звучить, звісно, двозначно, але. Це ти, Злато вже фантазуєш, гальмуй!

— На «ти», будь ласка. Ми ж домовились.

Ох, ця посмішка! Тупо кліпаю віями! Дідько, що сьогодні за думки лізуть у мою голову?!

— А, так. Справді. То чому «ти» тут?

— Шукаю працівника. У нас якраз звільнилася вакансія.

— Зрозуміло. Точніше не зовсім. А чому ти особисто тут? Хіба це не їхня робота — допомагати у підборі працівників? — здивовано киваю на офіс.

— Зазвичай так. Але тут трохи інший випадок. Я шукаю особистого помічника, тому мені потрібно самому бачити людину, щоб зрозуміти чи підійде вона для цієї посади. Іншими словами — щоб побачити чи спрацюємося ми.

— О, розумію. Виходить тобі важко довіритися людям, — не можу втримати скептичний тон.

— Ні, я просто трохи вимогливий, — хитро підморгує і різко змінює тему, — Можливо круасан до кави?

Розслаблена поза, рука в кишені. Так і не скажеш, що він суворий керівник.

— Дякую, не відмовлюсь, — мої губи й собі мимоволі розтягуються в посмішці і я прямую займати місце за єдиним вільним столиком.

За декілька хвилин Веремій повертається з круасаном для мене і кавою для себе. Сідає поруч на стілець. Столик настільки малий, що його коліна торкаються моїх бедер під столом.

Я ніяковію, відчуття легкого поколювання розходиться хвилями по тілу. Трясця! Треба ж було сьогодні ще й цю коротку сукню вдягти! Стає гірше. Тепер гаряче тепло розливається внизу живота і шириться вгору. Дістається грудей. Починаю сердитись на себе саму. Звідки це взялося?!

— Все гаразд? Ти наче зовсім не тут, — трохи нахиляється до мене, зазирає в очі. Велика тепла рука зовсім поруч моєї долоні. Ледь торкається її, лише подушечками пальців. Цей невагомий дотик віддає у тілі жалючим розрядом струму. Біжить хребтом вгору, залишаючи по собі пекучі сліди. Його запах вбивається в мої ніздрі і лоскоче нерви. Стискаю міцно зуби. Він хоч уявляє, як діє на жінок?!