Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— О, ні. Все гаразд, — виходить кривувата посмішка. А в голові в цей час вибухає феєрверк різнокольорових вогнів лише від торкання і знову це нестерпно солодке відчуття… Та що це зі мною?! Чому у мене така реакція?!

І це тепло — уже не тепло, а гарячий жар, який розноситься судинами зі швидкістю світла!

— Як твої успіхи? — легко вивільняю руку.

— Поки що ніяк.

— Зрозуміло. Нуу, все ще попереду, — намагаюся бадьоро усміхатись, при цьому гарячково сьорбаючи каву.

Відкидаюсь на спинку стільця, щоб хоч якось збільшити відстань між нами. Мої груди здіймаються у збивчастому пришвидшеному диханні. Веремій занадто близько, як для мого душевного спокою. Це створює дискомфорт. Потреба втекти межує з панікою.

А в цю мить чоловік підносить свою паперову склянку з кавою до губ. Час сповільнюється. Дивлюся і, здається, навіть не кліпаю. Як він робить ковток, як мимохідь проводить язиком по губі злизуючи пінку.

Він це що навмисне робить?! Схоже на те, що вже й забула навіть, як дихати. Шкіра вкривається сиротами. Ну все! Час накивати п’ятами, Злато! Небезпечний! Інстинкти просто горлають мені, що він небезпечний!

Чоловік дивно дивиться, як я поспіхом підіймаюсь з-за столика, стурбовано поглядаючи на годинник на зап’ясті.

— О, мені вже час. Мушу бігти. У нас коротка перерва на каву.

Він здивовано піднімає брову, тоді киває. Спиною відчуваю його мовчазний погляд. Він обпікає. Круасан так і залишається забутим на тарілці.

А мені в цю хвилину геть байдуже, як це виглядає. Я мало не біжу до дверей. Важко дихаю. Серце стукоче так, що здається ще трохи і вистрибне з грудей. І тільки у приміщенні, де проходять курси, сівши на перший-ліпший вільний стілець, дозволяю собі нарешті полегшено видихнути.