Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Ввечері я приїжджаю на квартиру. Втомлена і ще й цей чоловік геть не йде з голови. Дзвонить Давид. Питає як пройшов день, які успіхи. Так радісно зі мною розмовляє, а я згаряю від сорому, бо думками ще за тим столиком з кавою.

Наступного ранку їду на курси в жахливому настрої, геть невиспана і зла. Цілу ніч мені сняться різні дурниці, за участі одного чорноволосого парубка. Через це, ніяк не можу зосередитися на інформації, яку нам надають для ознайомлення.

День минає, як на голках. В голову нічого не лізе. Йдучи за кавою, ловлю себе на думці, що постійно нервово роздивляюсь обличчя всіх кого бачу, в надії побачити Його. Ох і дратує це відкриття!

Ух. Нарешті цей день закінчується. Сердита і зла повертаюся додому. У кишені вібрує телефон.

— Ало, привіт, — відповідаю на дзвінок.

— Привіт, Злато. Ти вже закінчила? — це Аліна.

— Так, якраз повертаюся додому.

— Може вийдемо кудись на каву?

— Сьогодні не зможу, — брешу, — з Давидом маю зустрітись.

— А, то гаразд. Тоді зустрінемось вже на роботі, мабуть?

— Так, бувай, — сама собі дивуюся. Чому було б і не піти з Аліною на каву, трішки переключитись від цього всього.

Так, Злато, ану бери себе в руки! Ромашковий чай і хороший фільм мають виправити цей настрій однозначно.

Так і роблю. Надягаю улюблену оксамитову піжамку, заварюю ромашковий чай. Вмикаю ноут і залізаю в ліжко під ковдру. На душі одразу теплішає і стає так затишно.

Вже майже поринаю в сон, коли приходить смска від Давида:

«Я сумував. Як день?»

Я: «Все добре. Насичений»

Давид:«Втомлена?»

Я: «Так, засинаю»

Давид: «Кохаю тебе. Солодких снів»

На останню я нічого не відписую.

Останній день курсів проходить спокійно, якщо не сказати монотонно. Я вже зібрала папери, взяла сумочку і підходжу до ліфту. Натискаю кнопку виклику. Чийсь гарячий подих обпікає вухо. 

— Привіт, красуне, — муркоче.

Легке тремтіння стрімко проноситься тілом і віддає солодко-п’янким відчуттям в голову.

— О, це ти, — намагаюся швиденько взяти себе в руки і безтурботно усміхнутись.

— Це я, — відповідає Веремій, — рада мене бачити?

Дідько! Ця посмішка надто зваблива! Розслаблена поза, у руці робочий кейс. Від нього віє впевненістю та силою. Усміхаюсь, оговтавшись. Піднімаю брову. 

— Як успіхи. Знайшов кандидата?

— І так, і ні. Я ще вирішую. А як твої курси?

— Вже закінчились. Завтра виходжу на роботу за звичним графіком.

Під’їжджає ліфт. Більше ніхто не заходить. Лише ми. Це карма якась?

Він жестом запрошує мене проходити. Сам заходить слідом. У мене відчуття наче між нами літають іскри. Цікаво чи тільки у мене?

Кидаю на нього швидкий оцінюючий погляд з-під вій. Темний ліс.

— Милуєшся? — вигинає чорну брову, помітивши мій погляд.

— Авжеж, — скептично усміхаюсь.

І коли це ми перейшли на стадію флірту? Агов! Мене забули попередити?

Чоловік пильно дивиться мені в очі, але мовчить. Між нами напружена пауза. Ніхто більше нічого не говорить. Цікаво, про що він зараз думає?

Крізь вікна в холі бачу, як періщить дощ. От халепа! А в мене з собою парасольки немає! Доведеться викликати таксі. Зупиняюсь посеред фоє, нишпорю в сумочці у пошуках телефону.

— Підвезу тебе куди скажеш, — пропонує чоловік.

Очевидно у мене на обличчі все написано.

— Не хочу завдавати тобі лишніх клопотів..ее.

— Все добре. У мене є час, — впевнено промовляє, — То яка адреса?

Трохи вагаюсь. Але втомлена за день, а таксі в таку погоду ще хтозна скільки доведеться чекати. Погоджуюся, хоча внутрішній голос тихо шепоче, що це не найкраща ідея. Відмахуюсь від нього.

— Ну гаразд, — назваю йому адресу своєї орендованої квартири.

Його брова повзе вгору.

— Мені по дорозі. Я живу буквально за кілька будинків від тебе, на сусідній вулиці.

Знову ця посмішка, тепер вже задоволена. Ну треба ж таке! Цей красунчик ще й практично сусід!

— Дивно що ми раніше не пересікалися, — бурмочу.

Ми спускаємося на критий паркінг. Він запитує про мою роботу, чи подобається мені працювати у цій сфері. Я відповідаю не задумуючись. Так, цікава робота. Так, часом буває важко, як і на будь-якій іншій роботі. І ні, наразі я б нічого не змінювала.

Підходимо до автівки сірого кольору.

Ну треба ж, авто теж в тон його ділового костюму і під колір очей! Парубок любить бути стильним?

— Ти живеш сама чи маєш сусідку? — відволікає мене запитанням.

— Ні, у мене немає сусідки.

— Неоднозначно сказано, — його правий кутик губ повзе вгору, — То є сусід? — підморгує.

Я сідаю на переднє сидіння і пристібаюсь.

— Ні, сусіда теж немає. А як щодо тебе? — вирішую перевести стрілки на нього, — Ти сам живеш чи з кимось?

— З кимось, — хитро блискає очима.

Чомусь на цих словах мені перехоплює подих.

— О, — протягую єхидно, — Подруга?

— Не зовсім.

Ми виїжджаємо з паркінгу і вливаємося у потік машин, які сунуть повільно дорогою під цією стіною з дощу. Якраз час пік, усі роз’їжджаються по домівках.

— А як щодо бойфренда? — несвідомо чекала цього питання, та геть не хочеться озвучувати відповідь на нього.

— Так, у мене є дехто. Вже певний час, — мені навіть якось ніяково.

— Зрозуміло, — якось сухо каже.

Хвилинна незручна пауза і я видаю:

— У нас все чудово і ми щасливі разом, — виходить доволі сердито і так наче я виправдовуюсь.

— Як скажеш, — поблажливість в його тоні дико дратує.

Ми звертаємо на мою вулицю, ось вже мій будинок.

— Мм. Дякую, що підвіз.

— Завжди, будь ласка, — протягує.

Від його тону дратуюсь ще більше. Хочеться гримнути дверцятами. Але стримуюсь.Чому мене це дратує зрештою? 

Вийшовши з машини, я прослизаю у свій під’їзд ні разу не озирнувшись. Пишаюсь собою за це.