Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Я з невдоволеним обличчям стояла на місці і дивилася в одну точку. Очі не хотіли заплющуватися, а язик прилип до піднебіння так, наче його намазали медом. Привідчинені протягом двері вдарялися об стіну. Здавалося, серце припало до ребер. У вухах виразно лунав кожен його стукіт. Зараз аудиторія уявлялась кліткою. Начебто простір навколо, величезний кабінет для двох людей, бери що треба, та йди. З іншого боку я ніби була за залізними ґратами. Напіввідчинені двері не випускали мене назовні. Неслухняні ноги спітніли. Я продовжувала хитатися на одному місці, так і залишаючись сидіти.

— Дівчата, — нас змусив обернутись монотонний голос літньої прибиральниці, — ви заснули? Мені кабінет закривати треба.

— Виходимо ми, виходимо, — я прийшла до тями перша і швидко закинула речі у рюкзак. — Виходимо, — повторно пробубніла собі під ніс, не зважаючи на докірливий погляд жінки.

— Аліс, почекаєш на стоянці? — мене гукнула Поліна. — Треба журнал в деканат занести.

Я вибігла за двері і швидко помчала сходами вниз. Серце шалено калатало.

Надворі щосили танцювали сонячні промені. Від них було тепло, наче зараз був справжній літній день. Але тільки навколо мене з усіх боків була похмура тінь, можливо, мені лише здавалося. Вона ніби проникала в тіло голками. Мене захлеснули страх і неспокій. Я відчула себе маленькою дитиною, яка зараз буде жорстоко покарана за те, чого не робила. Я несвідомо смикнулася. Потім повільно відірвалася від стіни і рушила до місця, де секундою раніше юрмився народ.

Невже цей мотоцикл належить йому? Цікаво, чому викладач такий придурок, можливо це вроджене? І що він насправді забув в нашому університеті. Його місце у цирку. Зізнаюся, Максим, чи як його там, дратував мене з перших секунд знайомства. Так, я була трохи зацікавлена в ньому, але це тільки через мій потяг до всяких ненормальних. Що вдіяти?

— То це ваш мотоцикл? — хмикнула я, проводячи пальцями по керму. — А я думала, хто ж залишив цю розвалюху прямо біля порога? Варто було б поставити його у шкільному дворі. Місце як-не-як охороняється, —  сарказм, який тоді несподівано для мене самої лився з моїх вуст через край, але мене вже не зупинити.

Викладач протягом усього мого монологу ліниво спостерігав за мухою, що поспішала кудись. Я, звісно, розумію, що не всім приємно слухати мою маячню, але відкрито мене ігнорувати — перебір. Прикро якось, я ж старалась.

— Ах, Волошина, — він прикусив губу, і від цього жесту мене затрясло. Наче не з викладачем розмовляю, а з якимсь фокусником, який одним клацанням пальців може зачарувати мене і змусити робити те, що його душі буде завгодно. І це мене дуже напружило. Кирилов – прізвище я запам'ятала. Він був сином добродушної і відданої роботі деканші. Як у настільки милої жінки взагалі міг бути такий син? Він неохоче підняв на мене погляд, сповнений байдужості, і хитро посміхнувся. Наступні слова були як удар молотка по голові.

— Хочеш, доторкнися, — він говорив тихо, майже шепотів. Я здригнулася. Та що відбувається врешті-решт? Максим ляснув по поверхні свого мотоцикла, я повторила за ним і подумала, що транспорт не такий вже й поганий. Звичайно не мій, але все ж таки. Яскраво – салатовий з чорним, дуже гарне поєднання, і якщо я не помиляюсь це «Suzuki GSX-R 750» Я посміхнулась. І не тому, що психолог усміхався, а тому, що було смішно дивитися на захоплене обличчя препода, що зовсім не полюбив мені, хоча вчора я йому дуже навіть подобалась.

— Максиме… — я замовкла, забувши його по батькові. Руки були складені в замок. Так я зазвичай робила тоді, коли мене щось не влаштовувало. Ну сподобався мені його мотоцикл, але я не визнаю цього нізащо.

— Олександровичу, — посміхнувся чоловік. — Кирилов Максим Олександрович.

Я взагалі просила тільки одне слово, а він мені кілька разів наполегливо повторив свої прізвище, ім'я та по батькові. Я видихнула і невдоволено пробурчала:

— Максим Олександрович. Добре, запам'ятаю. Я з приводу Фройда хотіла поговорити з вами, — викладач уважно подивився мені в очі, намагаючись відшукати обурення, яке я не дозволила собі проявити через виховання, а його в мене майже немає. Від його зелених очей виходив диявольський вогник.

— Я вас слухаю, Алісо, — від такого голосу, зниженого на кілька тонів, я хотіла закричати, щоб він заткнувся. Дайте мені голку та нитки. Максиме, дайте їх, і я зашию вам ваш чарівний рот, сховавши язик за зуби. Ненавиджу, коли люди спеціально вдають, що їм цікаво, а самі навіть не слухають.

— Добре. Чому ви дали домашнє завдання тільки мені, коли існує ще двадцять нероб? — Посмішка зникла з мого обличчя навіть не встигнувши з’явитись.

— Розумієте, Алісо, я дізнався, що ви в нас на бюджеті навчаєтесь, — моїм поглядом можна було б підпалити мангал, і на ньому посмажити шашлик. — Тому я вирішив дати домашнє завдання вам єдиній, бо це не буде зайвим для вас, правда? Заодно п'ятірку заробите, якщо, звісно, п'ятірку.

— Гаразд, — отруйно прошипіла я. — Тоді по-друге, я не можу підготувати доповідь про мого улюбленця Фройда, — я почала перебільшувати, тому викладач помітно напружився.

— На це є причини? — байдуже вимагав відповіді чоловік. І справді, як я до людей — так і вони до мене. Все починалося милою розмовою, а закінчилося душевним захворюванням.

— У мого брата день народження… — мені не дали договорити. Для Максима Олександровича, мабуть, перебивати людей було звичайною справою.