Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Теплий ранок понеділка. Недоброзичливий дзвін будильника, заведеного на сьому ранку, проволав неприємною мелодією. Крізь товсті сірі фіранки проскакували теплі промені сонця, що пестило дівоче обличчя, а легкий осінній вітерець перебирав пасма її волосся, що хвилями лежало на подушці.

— Ще один день у цьому пеклі, — голос власниці кімнати був хриплим, що свідчило про непогано проведену ніч. Вона вже знала, що зараз мати відчитуватиме її за те, що та, не повернулась під ранок у супроводі хлопця, ім’я якого вона навіть не пам’ятала, чи може взагалі не знала.

— Аліса, швидко на кухню. На тебе чекає сніданок і серйозна розмова, —істеричні нотки у маминому голосі долітали аж до кімнати дівчини, яка, поспішно накинувши на себе халат, зав'язувала пшеничне волосся в хвіст. — Алісо Дмитрівно, що за нічні пригоди? Тобі нагадати наше місце у суспільстві? Я чекаю пояснень, — цей серйозний тон дівчина могла впізнати з тисячі. Мати завжди мала «класичні» погляди і не розуміла прагнення доньки бути неординарною. Часом це закінчувалося істерикою та великою сваркою, але так було не завжди. Батько Аліси, Дмитро, помер, коли вона була підлітком. Відразу ж після його смерті дівчинка стала замкненою і у свої шістнадцять роз’їжджала на своєму байку, який їй подарував батько. Він помер на перегонах. Ніхто не знав, що він бере участь у них.

4 роки тому

Надворі глибока ніч. Жінка середнього віку схвильовано крутила телефон у руках. Кімнату освітлював лише світильник.

— Мам, заспокойся. Все буде добре. Може він на роботі зайнятий паперами, — син намагався заспокоїти матір, погладжуючи її по плечу, хоча сам не на жарт переживав. Будь-які думки лізуть у голову. Але тут задзвонив телефон.

— Алло, - тихий голос матері пролунав у кімнаті.

— Добрий вечір, це Волошина Катерина? — на другому кінці дроту пролунав чоловічий суворий голос.

— Так, а ви, вибачте, хто?

— Я слідчий, моє прізвище Павленко, ви зараз можете під'їхати до міського моргу? Потрібно провести впізнання. Можливо, вашого чоловіка знайшли мертвим на покинутій трасі, — голос у трубці не здригнувся, навіть коли він говорив про смерть, для нього це буденність.

— Добре, — голос тремтів до неможливості. Жінка вірила, що це не так, до останнього вірила. Але це був він. Його тіло. Він розбився. Його більше нема.

Сьогодні.

— Ма, ну ти ж знаєш, у Поліни був день народження. Ми вирішили відсвяткувати, — про клуб дівчина вирішила промовчати. Матері не обов'язково знати всі подробиці того вечора. Дівчина була відвертішою з батьком, ніж з матір'ю, а після його смерті взагалі замкнулась у собі. — Давай закриємо цю тему. Я ж приїхала жива, здорова. Сиджу перед тобою, — дівчина швидко глянула на годинник що висів на стіні кухні, і одразу ж заметушилась. — І вже спізнюся.

— Алісо! Я хочу тобі нагадати, що ти – спадкоємиця немалого капіталу і маєш покращувати свою репутацію, а не опускати її на дно, — жінка намагалася хоч якось вгамувати доньку, донести до неї, що до життя треба ставитися серйозно. Аліса жила одним днем, не замислюючись про майбутнє. — Що скажуть люди? Що скажуть мої партнери? В кінці кінців, тебе з такою репутацією не візьмуть заміж.

— Мам, я спізнюся. Давай якось наступного разу обговоримо моє особисте життя, а краще взагалі ніколи, — дівчина помахала матері рукою і втекла в кімнату переодягатися, намагаючись зробити з хаосу на голові хоч щось пристойне, та віднайти в шафі новенькі речі, які були куплені, як раз для університету. Аліса постійно запізнювалася на пари, для неї це було звичним. Пунктуальність — це не про неї.

— Я поїхала, — поспішно взуваючи чорні лофери і забираючи з тумби ключі від байка, вигукнула вона і вибігла з квартири.

— Як завжди її нічого не цікавить, а те, що я, серед поважних людей схожа на дуру, хвилює тільки мене, — Катерина залишилася вдома сама. І так кожного дня після смерті чоловіка. Рятувало одне – робота у приватній школі англійської мови, де вона була директором та засновником.

***

Жовта будівля головного корпусу з великими вікнами зустріла студентів якоюсь негативною енергією. Лише звернувши увагу на повзучих, наче хробаки, що звиваються на тротуарі, першокурсників, виникало бажання натиснути на курок пістолета і вистрілити собі у скроню, аби тільки не йти. Яскраво-червоними літерами на розірваному плакаті красувалися слова: «Вступайте до нашого вишу». Студенти старших курсів бачили напис інакше: «Ласкаво просимо до пекла».

Шумне зітхання Аліси пролунало на вулиці. Якийсь неадекватний залишив свій байк біля входу. Бідні студенти дуже допитливі, щоб ненароком не подряпати привертаючий до себе увагу засіб пересування.

— Взяти б у фізрука канат, а в прибиральниці мило і повіситися, — розчаровано промовила дівчина, припаркувавши свій транспорт. — Якщо що, шукайте у туалеті.

Вона зробила крок уперед і ще раз видихнула. Одногрупників, що стовпилися, можна помітити не заходячи в будівлю. Відчинивши двері, не встигла зробити крок, як в когось врізалась.

Ай!

Якого біса?

Миттєво Аліса опиняється на підлозі, сидячи своїм м’яким місцем прямо на холодному кахлі, а перед нею розкинуті листи А4.  Піднявши голову спочатку стикається зі склом окулярів, а потім з володарями красивих зелених очей. Такі вона зустрічала лише один раз. Вчора у клубі в хлопця, який намагався до неї  підкотити були такі самі смарагдові очі. Знаєте, як весняне листя у травні, коли дерева починають розквітати.  Тільки от якийсь злий блиск у них.