Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Здавалося, моє спостереження за непроханим гостем і його у відповідь незрозумілим поглядом, спостерігали всі хто був поруч. Я чекала будь-кого, але не його. Ніяк не могла подумати, що ця людина із культурної родини. Він же нащадок диявола.

— Для мене велика честь познайомитися з донькою давньої знайомої мого батька, — по-діловому прошепотів хлопець і поцілував мою руку. Так і хотілося плюнути в обличчя цьому пихатому індику. Цікаво, коли він став таким ввічливим? Ах, так, тут же батьки, але цей момент обміну люб'язностями не хотілося б розтягувати на довгий час.

— Для мене величезна честь познайомитись із сином маминого давнього знайомого, — нахабно зітхнула я у відповідь, висмикуючи руку. Хлопець усміхнувся, переходячи до знайомства з моєю матір'ю та братом, повторюючи все з такою підробленою щирістю, що я ледве стримувалася, щоб не заревіти в голос чи вилаятись. Ні, ну театр одного актора, чесне слово. Навіть я краще брешу мамі, коли збираюсь у клуб.

До мене підійшов чоловік, батько цього геніального удавальника. Дорогий одяг, як і в моєї мами, строгий чорний костюм. Від нього пахне спокійним парфумом, щось схоже на хвою з певною гірчинкою, немовби лимонний пиріг, який готує наша домробітниця на Різдво. Світло-зелені очі вивчали мене поглядом. Цей чоловік, простягнув мені руку і потиснувши ввічливо долоню, сказав:

— Лев Андрійович.

— Аліса, — щиро посміхаючись, відповіла я. Сказати, що батько із сином схожі – краще промовчати. Вони ж повна протилежність. Вражає, як люди, у жилах яких тече одна кров від народження, можуть бути такими різними.

Нас перебили, а може, Лев Андрійович не наважився продовжити розмову з двадцятирічною дівчиною, яка й гадки не має, для чого вони тут всі зібрались. Моя мати підхопила гостя під руку і повела на кухню. Інші пішли за ними.

До мене підійшов наш гість, який сьогодні для мене та моїх рідних був зовсім незнайомою людиною. Які дурниці. Я так втомилася щодня спостерігати його зухвалу усмішку і ловити погляд справжнього збочинця. Цей придурок вже дістав мене через бізнес свого батька. Чому? Та тому що я просто переможець у житті.

— Алісо, я дуже радий тебе бачити, - тихо, щоб батьки не почули, на вухо сказав мені він. — Мені казали, що дівчина розумна та дуже симпатична, але я ніяк не міг подумати на тебе. Як несподівано зустріти на діловій зустрічі свою одногрупницю.

— Я радий, що на місці дівчини, яку я очікував побачити, виявилася ти.

— Я не відчуваю взаємної радості, — прошипіла я, але руку не відпустила. Так ми дісталися до вільних місць за столом і розсілися перед вечерею.

Це нагадує страшний сон, якого я завжди боялася і боятимуся. Мій однокурсник, безглуздий ледар і прогульник пар, зараз мило розмовляє з моєю мамою і моїм братом, використовуючи у своїй промові незрозумілі фрази і зовсім зайві слова. Якщо він захотів здатися ідеальним в їхніх очах, щоб план із завоювання мого серця здійснився, то в нього це, безсумнівно, починає виходити без особливих зусиль, тільки от мій брат якось не особливо вірить.

— І тоді я зрозумів, що треба допомогти цьому покинутому кошеняті, незважаючи на холод… — від цієї вигаданої розповіді я почервоніла, стримуючи підступаючий до горла ком, який я запила шампанським, але хотілося непристойно засміятися на всю кімнату. Філіп, здавалося, не бачить нікого навколо, пропускаючи повз вуха слова інших людей.

— Філіп, — моя мама була зворушена. Ми з братом єдині сиділи з неупередженим виразом обличчя. — Ви такий вихований і добрий молодий чоловік, — зараз знущає. Подайте тазик!

— Та що ви, Катерино Анатоліївно, не варто, — він егоїстично посміхнувся, через що отримав удар моїм зап'ястям по нозі. Хлопець тихо нецензурно висловився. — Я з Алісою і поряд не стою, — хоч у чомусь він мав рацію. Я вмію розважатися.

— Дурниці, — мама відмахнулася. — Аліско, дивись, не закохайся в цього принца, — після її слів мій терпець урвався, як кулька, яку різко пронизала голка. Я засміялася, червоніючи, як діабетик, незважаючи на осудливий погляд мами, яким вона свердлила дірки в моїй голові.

— Я думаю, — моя мама вирішила перебити весь незручний момент із моїм сміхом. Вона, насильно викликаючи кашель, прикрила рота долонею і владно наказала мені. — Доню, ти, мабуть, маєш показати Філіпу свою кімнату. Не варто слухати наші розмови.

— Звичайно, — я навчилася стримувати сарказм. — Ходімо, Філе, — заспівала я і підхопила хлопця під руку, непомітно вщипнувши його.

Коли ми вийшли з їдальні, долаючи коридор, я переможно посміхнулася і рвонула вперед, сподіваючись забігти в кімнату і зачинитися на ключ, сховавшись від цього хлопця. Філіп зі сміхом побіг за мною.

— Та стій ти, кому говорю! — гукнув хлопець, а я, на мить повернувшись до нього, висунула язик. Хлопець і не думав відступати.

— Ні! — я вже задихалася, чесно, тому в горлі все пересохло і голос став хрипким. — Іди! Відчепись!

— Ні, не сьогодні… — не встигла я дослухати перед тим, як звалитися на рівному місці. Я випадково впала на килимок, з рота мимоволі зірвався глухий стогін. Філ залетів у кімнату, весь мокрий, замкнув двері на замок і теж упав на килим поруч зі мною.

— Дурень, — посмішка випарувалася, тепер я знову сумна Аліса.

— Дурне, — повторив хлопець і розтяг губи в усмішці.