Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Чекаю, що чоловік підхопить мене на руки та швидко віднесе до нашої спальні. Але він просто знімає черевики, підіймає з підлоги свою куртку та ховає її до шафи. Поводиться як ніби це не ми збуджували один одного ще кілька секунд тому.

Від розчарування я схоплююся з пуфа та неочікувано опиняюся в міцному колі чоловічих рук.

— Куди зібралася? — вкусивши кінчик мого носа, цікавиться усміхнений Назар.

— Пусти, — бурмочу я незадоволено.

— Нізащо. Сама казала, що в мене лихоманка. — Легкий поцілунок лягає на щоку. — Я сам не впораюся з нею. — Гаряче дихання опалює вухо. — Складеш мені компанію у боротьбі з цією недугою?

Назар вдавлює пальці в мій поперек, змушуючи ще сильніше притиснутись до нього. Відчуваю всю силу чоловічого бажання, його наполегливість та непохитність. На моєму  обличчі розквітає задоволена посмішка.

— Завжди мріяла вдіти халат медсестри, — шепочу чоловікові в губи перед тим, як їх поцілувати.

Гіркота, що залишилася від зустрічі з подругами, розчиняється під пестощами чоловіка. Дівчата не можуть мати рацію, тому що вони не можуть зрозуміти, наскільки сильно я кохаю свого чоловіка.

Це не просте тяжіння до багатого та успішного чоловіка, не зручне співжиття та комфортні умови побуту. Ми обидва не ідеальні. У нас безліч недоліків та вад. Але він, як і я приймаємо один одного такими, які ми є. Не намагаємося підігнати другу половинку під будь-який шаблон, не намагаємося переінакшити іншого на свій смак.

Назар підхоплює мене під сідниці та, не розриваючи нашого поцілунку, несе до спальні. Обіймаю його за плечі, лину грудьми до його тіла.

Дівчата не мають рації. В жодному разі.

Дитина не може бути перешкодою, не може бути тягарем. І якщо мені не судилося стати мамою, то я не маю відбирати це право на батьківство у Назара.

Я не можу змінити минуле, не можу вплинути на сьогодення. У моїй владі лише майбутнє. Наше майбутнє. Якщо я дійсно кохаю свого чоловіка, то тоді, можливо, мені буде під силу виростити відросток від нашої любові та направити її на цього хлопчика… На його сина. Ось тільки як відокремити власне дитину від тієї ненависті, яку я відчуваю до його матері?

Назар обережно опускає мене на ліжко. Не встигаю відвернутися та стерти непрохану сльозу.

— Що трапилося, Веснянко? — великим пальцем Горський швидко стирає мокрий солоний слід з моєї шкіри. — Тобі погано?

Підібгавши губи, негативно хитаю головою.

— Ні, мені дуже добре. Не зупиняйся, будь ласка. Тільки не зупиняйся.

Притискаюся губами до рота чоловіка, поспіхом ховаю другу сльозу, що побігла по щоці. Чіпляюсь за плечі чоловіка, тягну до себе. Ми разом падаємо на білі простирадла, продовжуючи тонути в обопільних пестощах.

Шелест одягу, рване дихання, дзвін поцілунків поступово заповнюють усю кімнату. Волію всім тілом відчувати свого чоловіка. Прагну розчинитись у ньому, хочу пустити його кохання собі в кров, хочу поєднатися з ним та стати єдиним організмом.

Це все, що мені доступно. Це єдине, що ми можемо та готові наразі дати один одному. Що буде потім дізнаємося згодом…

— Кохаю тебе, Веснянко, — безупинно, з кожним поштовхом повторює Назар.

— І я кохаю, — шепочу у відповідь, відлітаючи туди, де буваємо лише ми вдвох.

За вікном уже глибока ніч, але ми не можемо зупинитися кохати одне одного. Розміряні, повільні пестощі чергуються з диким галопом. Гучні скрики змінюються на тихі схлипи.

Ближче до світанку ми падаємо на мокрі простирадла. Наші тіла липкі від поту, шкіра червона та розпалена від нестримних дотиків. Дихання рване та збите. Горський тиснеться грудьми до моєї спини, ковзає рукою вздовж вигинів тіла.

— Ти як? — стомлений поцілунок лягає на плече.

— Пити хочу, — пересохлим горлом шепочу я ледь чутно.

— Зараз принесу.

Назар намагається відсунутися, але я хапаю його руку та повертаю до себе на живіт.

— Не йди. Не зараз. Будь ласка, давай ще трохи полежимо так.

— Добре.

Назар ногою чіпляє ковдру та підтягує її вище. Поступово гуркіт наших сердець сповільнюється до звичних ритмів. Легені вже не пече від нестачі кисню.

Заплющую очі всього на хвильку. Проте прокидаюся я лише за кілька годин від гучної мелодії мобільного телефону, що вибухнула серед затишної тиші нашої з чоловіком спальні.

Поки я борюся з важкими повіками, Назар виринає з-під ковдри та дотягується до свого мобільного, що валяється в купі розкиданого по підлозі одягу.

Він швидко глушить звук, дивлячись на екран телефону. Заплющує очі та голосно тягне носом повітря.

— Вона?

— Угу, — підводячи на мене сумний погляд, підтверджує Назар.

— І що будеш робити? — стомлено питаю я, дивлячись у стелю. Відчуваю як починають тремтіти коліна, та підтискаються пальці ніг.

— Нічого.

Назар кладе телефон, який все ще миготить, на тумбу та лягає поруч зі мною.