Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

— Очманіти! — гидливо морщить ніс Олександра. — Не варто так робити, Кароліно. Це повний треш. Ти себе так занапастиш.

— Треш — це коли Назар буде в Німеччині з вертихвісткою Баженовою, а я тут одна з телефоном. Я застряну в постійних жахіттях, де постійно бачитиму, як вони пестять одне одного в ліжку.

— І тому ти вирішила поїхати за чоловіком та його коханкою в іншу країну? Думаєш, якщо ходитимеш за ними по п'ятах, то вони не пересплять?

— Аннет не його коханка. І ми їдемо туди лише заради операції хлопчика.

— Начхати, як ти це обзиваєш. Все одно ця баба та її малюк — твої тригери. Ти не зможеш зберігати спокій поруч із ними. Навіщо ці знущання над собою, Каро? Навіщо добровільно лізти на плаху та вірити в те, що страти не буде? Я тебе не розумію. Це якась нездорова відданість тому, хто тебе не хотів там бачити.

Звичайно, я знала, що реакція Олександри на мій від'їзд буде досить бурхливою та навіть певною мірою агресивною. Мало хто пристане мій бік та зрозуміє чому я лечу в іншу країну заради чужої дитини, яка, до всього іншого, ще і є прямим доказом подружньої зради, що колись відбулася, з боку Назара.

Проте все одно таке відверте небажання Олександри підтримати мене у цій ситуації засмучує та відверто ранить. Стискаю вуста у тонку смужку та відкладаю дерев'яні палички на край столу. Їсти роли більше немає жодного бажання.

Переводжу погляд на Іру.

— А ти що думаєш? — з награною байдужістю питаю я, опустивши очі в тарілку. — Теж вважаєш, що я дурна?

Іра витирає паперовою серветкою губи та важко зітхає.

— Вибач, Кароліночко, але тут я скоріше на боці Саші. Не в тому сенсі, що ти дурна, — поспішно додає подруга, щоки якої дуже розчервонілася. — Просто я теж не розумію, навіщо тобі їхати до Німеччини, якщо тебе ніхто туди не кликав?

— Назар боявся моєї реакції.

— Ага. Цей суворий чоловік боявся своєї дружини. Ото розсмішила.

— Він мені так сам сказав.

— Я теж тобі кажу зараз, як є: не їдь з ними нікуди. Ти тільки гірше собі зробиш. Що зміниться від того, що ти будеш в одному місті із чоловіком? Ти ж не збираєшся з ним скрізь ходити?

— Ні звичайно. Я продовжу ходити на кастинги, братиму участь у місцевих показах, поступово повертатимуся до фотосесій. Назар уже додав у мій контракт умову, що фотографом обов'язково має бути жінка.

— А коли не буде роботи? Припустимо: у тебе звільнився день, але твій чоловік буде в клініці/у парку/на обіді з дитиною та цією блондинкою, що ти зробиш? В орендованій квартирі засядеш чи в спортзалі пропишешся?

— Це так важливо?

— Звичайно. Тому що я тебе знаю, Каро, знаю твій характер. Не складно припустити, що в один із таких днів твоє ревниве его стрибне до максимуму та ти почнеш стежити за чоловіком та його НЕ коханкою. Спочатку будеш телефон потайки перевіряти, а потім почнеш шпигувати за ними в темних окулярах.

— Маячня якась.

— Маячня чи не марення, але інакше ми жінки не можемо. Ми власниці та хижачки. Ось тільки я боюся не того, що ти побачиш, як Аннет Горському посміхається звабливо або декольте випинає перед його очима. До цього ти якраз більш менш готова, з моральної точки зору. Як на мене, тебе розмаже від іншого тандему.

— Тобто?

— Ти колись уявляла Назара із сином на руках? Не з твоїм, звісно. — Знову притупляю погляд перед натиском подруги. — Не дуже приємно, еге ж? Тож тоді готуйся, коли ти поїдеш із Горським до Німеччини, що ця картинка обов’язково стане реальністю. Прокинутися від жаху вже не вдасться.

Назар.

Витягаючи молодшого брата в спортивний бар, я прагнув простих братських посиденьок. Розраховував подивитися відбірковий матч Чемпіонату світу з футболу, попити хмелю та побалакати ні про що з близькою мені людиною.

Мені дуже потрібно розслабити голову та відірватися від труднощів, що відбуваються у житті. Останні місяці я існую в якомусь нескінченному нервуванні: Баженова, атаки на бізнес, новоспечений син та його діагнози, напад на Кароліну, розбирання з Ігнашевичем, потрапляння дружини до лікарні. Таке відчуття, що чорна смуга, яка наздогнала мене цього року, ніколи не скінчиться.

 Щовечора я розриваюся між двома вогнями: син чи дружина, дружина чи син. Коли я перебуваю поруч із Мирославом, то дорікаю себе за самотність Кароліни, а коли я поруч із дружиною, то постійно думаю про те, що робить зараз маленький хлопчик.

Я нікого не хочу втрачати, ні з ким не готовий розлучатися. Замкнене коло, з якого просто немає виходу.

Досить часто вибір переважує у бік Мира, я це чудово розумію. Але це все відбувається лише через його недолугу матір. За два останні місяці я не раз хотів придушити Баженову. Вона то пігулки розкидає по хаті, то медичну картку з усіма аналізами Мира залишить у таксі, то одягне дитину не за погодою, що той мерзне на вулиці.