Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Вечір дружніх посиденьок закінчується незрозумілим після смаком. Знаю, що дівчатка по-своєму мають рацію, та від цього я навпаки злюся на них ще більше.

Це моє життя, мої помилки, мій досвід. Ніхто, зокрема і я, не може знати напевно, як на ту чи іншу ситуацію можу зреагувати. Раніше я доводила всім дівчатам, що зрадника треба гнати в три шиї, а коли таким виявився власний чоловік, я навіть не змогла зібрати валізу та піти.

Зараз ситуація складається приблизно така сама. Я не знаю, як відреагую на свого чоловіка, який тримає в руках власного сина. Адже це не просто син від першого шлюбу, якого він почав до нашої зустрічі. Цей хлопчик — втілення моїх нездійсненних фантазій, мої втрачених надій, моїх ознак неповноцінності. Він те, чого не досягну, чого мене позбавила природа.

Кидаю ключі та сумку на комод у передпокої. Повільно розстібаю куртку та стягую шарф. Сідаю на пуф та втомлено видихаю. Не поспішаю знімати з ніг черевики, просто дивлюся в темряву хатнього коридору.

Що страшніше, залишитися вдома та цілодобово гадати про вірність чоловіка або все-таки зустрітися ніс до носа зі своїми тригерами? Торкаюся потилицею холодної стіни, опускаю повіки. Почуваюся як та собака, яку збив позашляховик, що летів по трасі. Щоправда, в моєму випадку, болять не внутрішні органи, а лише душа.

До моїх вух доноситься гул автомобіля, який в'їжджає на нашу ділянку.

Тож Назар теж закінчив барні посиденьки з братом.

— Привіт, — тихо шепочу я, коли у дверях з'являється чоловікова постать.

— О, привіт. А ти чого тут у темряві сидиш?

— Не знаю. Сил немає рухатися.

— Тобі погано? — Назар поспіхом сідає навпочіпки та торкає холодною рукою мого чола. — Ти гаряча.

— А ти надто холодний, — посміхнувшись, гірко бурмочу я. — Твій градусомір зараз не в найкращій формі. Спершу треба відігріти пальці.

— Ось так?

Горський холодними пальцями ковзає по моїй гомілці, запускаючи бентежних мурашок вздовж литкового м’яза. Смикає за бантик та послаблює шнурівку черевиків.

Витягнувши мої ступні з хутряного взуття, чоловік починає почергово масажувати їх. Великими пальцями поволі розтирає напружені м'язи ноги від п'яти до мізинчика. Щоки та шию заливає червоним кольором. Рухи чоловіка прості та, проте, досить інтимні та збудливі.

Пустотливий погляд зелених райдужок чоловіка провокує мене на участь у грайливій ласці. Не відриваючи погляду від його довгих вій, я нахиляю голову трохи вперед.

— Найкраще температуру тіла відчувають наші губи, — вказівним пальцем повторюю  контур власних червоних губ, змушуючи Назара сконцентрувати увагу саме на них. — Шкіра тут дуже тонка та чутлива, є безліч кровоносних судин та нервових закінчень. Ось так, — зариваюсь пальцями у тверде волосся чоловіка та притягаю його до себе.

Торкаюся сухими вустами до гарячого чола чоловіка. Жар його дихання обпалює шию. Нова хвиля запаморочливого хвилювання біжить тепер по плечах. Тихий стогін поєднується з моїм гучним виходом.

— То який твій вердикт? — лагідний шепіт чоловіка біжить уздовж вуха.

Його пальці продовжують розбурхувати чутливу ділянку шкіри під колінами.

— У тебе лих..., — заїкаюся, коли чоловічі пальці перестрибують на внутрішній бік стегна, — Ох, — зривається з вуст.

— Що трапилося, люба? Тобі погано?

— М-мені д-ду-же д-добре, — на видиху, шепочу я.

— А як же моя температура, Веснянко? Що сказали твої вуста? Я холодний як лід… Або…

Назар то підбирається максимально близько до надчутливого місця на моєму тілі, то зісковзує якомога далі. Спонтанна тактильна гра змушує шкодувати про кількість перепон, що стоять між моєю шкірою та пальцями чоловіка. Фантазую про те, як сильні чоловічі руки розривають на шматки щільні капронові колготки. Яскраві кольорові картинки того, як чоловік одними зубами стягує зі стегон мою мереживну білизну, змушують смикати сідницями по низькому пуфу.

Тугий вузол збудження, що збирається внизу живота, просить зробити бодай щось із цим жаром. Зводжу ноги разом, тим самим стискаючи руку Горського між своїх колін.

— Попався, — кусаючи нижню губу, муркочу я.

Дряпаю нігтями його шию, заповзаю під комір куртки. Ще раз торкаюся губами похмурого чола. Штурхаю хутряний верхній одяг чоловіка на підлогу, розстібаю ґудзики сорочки.

— У тебе лихоманка, Назаре. Ти весь палаєш. Ось тут, — торкаюся долонями грудей, що високо здіймаються від важкого дихання, — і тут, — спускаюся нижче напруженими кубиками преса.

— Там особливо гаряче, — киває чоловік, коли я чіпляюсь пальцями за металеву пряжу його ременя.

— Терміново потрібний постільний режим.

— Ти так вважаєш? — Назар хилить голову на бік, здіймає куточки губ.

— Впевнена, — киваю я, відсторонившись.

— Ну якщо моя дружина впевнена, що в мене жар, то я, мабуть, справді піду приляжу. — Упершись руками в коліна, Горський різко встає на ноги.