Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Назар.

— Добре, обов'язково дізнаємося. — засмучений голос Кароліни дзвенить у динаміці мого мобільного телефону. Дружина знову плаче. — Я зараз скажу Іллі, щоб він разом з айтішниками пошукали слід замовника ботів. Ми обов'язково знайдемо хто це влаштував. Не хвилюйся, Веснянко. Вимкни телефон та не думай про це, гаразд? Я за годину повернуся додому.

Кароліна бурмоче у відповідь слова кохання та закінчує дзвінок. Відкриваю ще раз те посилання, яке надіслала мені дружина, та ще раз переглядаю відео.

Дивно, що до об'єктива дівочої камери потрапив саме цей момент. Хвилиною раніше я відчитував Баженову за надто урочистий вигляд та сказав, що ніякого свята в ресторані на честь батьківства, на яке Аннет розраховувала після РАГСу, не буде.

— Ми просто напишемо заяви та роз'їдемося в різні боки. Зрозуміла? — сказав я та відвернувся. А через пів хвилини Аннет схопила мене під лікоть, нібито послизнувшись на високих підборах.

Кручу телефон в руці, продовжуючи роздумувати над словами дружини.

До сьогоднішнього ранку мої будні ніколи не потрапляли до об'єктива чиєїсь фотокамери. Для середньостатистичної людини я простий підприємець, яких вулицями ходить сотні, а то й тисячі. На вулицях мене впізнають виключно через Кароліну, що йде поруч. Вона як модель більш публічна особистість, аніж я.

Я солідарний з Веснянкою. Це «випадкове» знімання сто відсотків кимось підлаштоване. Та ж людина, певно, замовила й атаку ботів на інтернет-сторінки Кароліни.

З зосереджених роздумів мене вириває дзвінкий сміх Мирослава. Дитина намагається зібрати високу вежу з дерев'яних кубиків із нового набору, який я привіз йому, проте хитка конструкція все одно в якийсь момент валиться на підлогу.

Бачити усмішку на його блідому обличчі для мене наче нагорода. Хлопчина змучений нескінченними аналізами та паліативним лікуванням, яке надає місцева онкологічна клініка. Другий день поспіль він намагається зірвати катетер-метелика, якого йому встановили на грудях, для полегшення підключення крапельниць.

Залишилось десять днів до поїздки до Німеччини. Сподіваюся, що німецькі лікарі зможуть допомогти малечі та подарувати нормальне життя.

— Молодець, Мире, — шепочу я, торкаючись світлого дитячого волосся.

— Я все одно не розумію, Назаре, — Аннет повертається до вітальні з двома чашками кави. — Чому ти не хочеш разом із нами відсвяткувати таку подію?

— Це проста формальність, — забираю у колишньої помічниці свій напій та ставлю його на журнальний столик.

— Для мене дуже важливо, що ти мені віриш. — Рука Баженової лягає на моє плече. Її тонкі пальці намагаються ненав'язливо масажувати мій дельтоподібний м'яз. — Ти вкотре показав, яким має бути справжній чоловік. Хоча я в тобі й не сумнівалася, Назаре. Ніколи.

Скидаю її руку та поправляю комір піджака.

— Не вигадуй.

— Господи, Горський. — Баженова падає в друге крісло, яке стоїть навпроти мого, та закочує очі. — Як тільки-но твоя маленька капризуля зателефонувала, ти одразу став чорнішим за хмару. Тобі не набридло бігати у Кароліни на побігеньках?

— А тобі не набридло їй заздрити? — схиляю голову на бік та примружую погляд.

— Ха-ха, було б кому заздрити, Назаре. Доки бідолашна дівчина вкотре сидить одна вдома, її чоловік тут зі мною та нашим сином. Твоїй дружині лише поспівчувати можна.

Перестаю слухати балаканину колишньої помічниці та пірнаю носом у свій мобільний. Пишу брату повідомлення про боти, пересилаю відео та прошу через ай-ті відділ знайти адресу першоджерела. Треба негайно побалакати з тією «випадковою» блогеркою.

— Ну, справді, Горський. — Коли я закінчую дивитися в телефон, Баженова продовжує давити мені на мозок. — Вона тебе приворожила чи що? Я добре пам'ятаю, як Кароліна вміє нерви вбивати. Ще пам'ятаю, як ти дзвонив ночами та змушував усіх працівників офісу шукати її серед ночі. Невже ти забув, як зривався з важливих переговорів через неї та нам з Іллею доводилося червоніти замість тебе перед партнерами? — усмішка Аннет стає ширшою та нещирою. - Поясни мені цей феномен, Назаре. Ти ніби й не схожий на підніжок, але якимось чарівним чином стільки років терпиш Кароліну з усіма її дитячими примхами. Як таке можливо? Невже ти не бачиш, що тобі потрібна зовсім інша жінка? Спокійна, дбайлива, мудра, поступлива.

— Натякаєш на себе? – куточок мого рота повзе вверх.

— А хоч би й на себе. В чому проблема? Я можу про тебе подбати, як ніхто інший. Я знаю що ти полюбляєш, знаю який ти вибагливий, знаю як ти поводишся в ліжку. Я навіть знаю яку марку трусів ти полюбляєш.

У Мирослава знову падає вежа та частина кубиків падає до моїх ніг. Дитина тягнеться за іграшками, але ковзається на маленькій машинці, яка валяється на підлозі. Реагую блискавично зриваючись із крісла. Ловлю пацана під пахви та не даю йому вдаритися скронею об куток журнального столика.

— Ти про сина потурбуйся спершу, мудра жінко. Безпека у цій квартирі досі кульгає. — Притискаю Мирослава до своїх грудей та оглядаю маленьке обличчя та руки щодо нових травм. — Де силіконові накладки на кутах стола, щоб дитина не билась головою? Де замки на вікнах, установкою яких я просив тебе зайнятися?