Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

На якийсь час мені здалося, що удар по голові не пройшов безслідно і я, як мінімум, оглух — така в замку стояла тиша. Але вже наступної миті подвір'я ожило і загуло, наче потривожений вулик. Геть, як у анекдоті про «луснувші» очі і світло, вимкнене в туалеті.

Прожогом, наче вже давно стояли в дверях і тільки чекали мого дозволу, на подвір'я вискочило кілька слуг і, боязко косячись у мій бік, заходилися над фон Рітцем. Схоже, фогта тут поважали. Або побоювалися…

До мене теж підбігла пара найманців Лиса. Морди задоволені, очі веселі. Наче хмільного сьорбнули. Принюхався. Ні, не пахне. Отже, на радощах. Що і замок наш, і самі вціліли.

— Ваша милість, ви не поранені? Бо як храмовник вам по голові врізав, ми думали, що все — поминальну треба замовляти...

— Ні. Фогт тільки ведмедя ще раз убив, — я теж зобразив на обличчі веселощі. Навіщо людей зайвою серйозністю турбувати. — Капітан де?

— В бранденбурзьких рицарів, ваша милість. Як зайшов до вежі, так і не входив більше.

— А що у казармі?

— Спершу ломилися, тепер притихли.

— Зрозуміло… — почувши відповідь, я зробив собі зарубку на згадку: якщо осяду десь надовго, зробити в приміщенні для солдатів другий вихід. Типу, аварійний. І широкі вікна. Щоб через них теж можна було… Але це потім. Нині успіх закріпити треба.

Я поманив ближче того, хто виглядав старшим. Солідніше.

— Оголоси кнехтам, що їхній фогт здався в полон, і замок переходить до маркграфа фон Айзенштайна. Якщо хтось захоче присягнути новому господареві — перешкод не буде. Як і тим, хто забажає піти. І не забудь додати, що платню маркграф кладе вдвічі попередньої, після першого місяця служби. А ти, — я тицьнув пальцем у другого, молодшого, — метнися до західної вежі. Лиса поклич. Якщо вийде, скажи, що чекаю на нього. А якщо ні, двері не ламайте, мене кличте.

— Як накажете, ваша милість!

Віддавши розпорядження, я повернувся до Конрада. Користуючись тим, що лицар непритомний, тобто болю все одно не відчуває, з нього насамперед зняли обладунки.

Лікар, а їх завжди просто відрізнити від інших за характерними рухами, коли вони оглядають пацієнта, супив брови, щось бурмотів, але особливої стурбованості не виявляв.

— Що з ним?

— Пощастило, пану комодору... — відповів той, не відриваючись від справи і навіть не подивившись, хто питає. — Якщо можна перелом назвати везінням. Але це як подивитися. Трохи нижче і залишився б фогт без ноги. Точніше, довелося б відрізати кінцівки по коліна. Трохи вище — кийок розтрощив би стегно. А кістка зростеться… Через місяці два-три, хоч у сідло. Тільки на дощ нити стане…

Угу. Що ж, може, воно й на краще. Ворог він і в Африці ворог, особливо тевтонець, але якщо не винен фон Рітц у тому, що я йому пред'явити хотів, то й покарання можна пом'якшити.

— Скоро отямиться?

— Коли накажете, ваша милість…

Лікар явно чув, як до мене зверталися найманці, і зробив висновок. Розумний, шельма. Вирішив одразу бонусні пункти заробити. А що: «Le Roi est mort, vive le Roi!» Англійці, здається, саме під час хрестових походів це приповідку й вигадали. Чи це на нього мій портрет подіяв? Я помітив, як лікар смикнувся, нарешті зволивши звернути увагу на того, з ким розмовляє. Він навіть крадькома склав лівою рукою «козу». (У мусульман цей знак відганяє іфритів і магнуси). Без різниці.

— Тільки, якщо дозволите, я спершу хотів би закінчити з перев'язкою.

— Добре. Ми ж християни, а не варвари. Навіщо завдавати лицареві зайвих страждань... — але оскільки милосердя погано в'язалося з моєю зовнішністю, багатозначно додав. — Намучається ще.

Не знаю, що лікар і слуги уявили собі, але зблідли всі. Нехай. Авторитет і повагу ще набувати треба, а страх діє одразу. І дисциплінує. Щоб без сюрпризів. На кшталт отрути в їжу чи питво або ножа в спину.

— Довго чекати, поки закінчиш?

Лікар уважно подивився на мене, пошкріб потилицю. Нащось прокашлявся, наче раптово вдихнув їдкого диму і тільки після всіх цих зволікань відповів.

— Ні, ваша милість. Я, звичайно, якщо накажете, можу поквапитися. Але якщо пан лицар вам потрібний не тільки для тортур, а ще й у майбутньому, то поспішати не варто. Чим краще я все зроблю, тим швидше він стане на ноги… якщо буде на те воля Творця.

— Я тебе зрозумів, е-е-е… — виразна пауза, запитальний погляд і характерне ворушіння пальцями дали зрозуміти ескулапу, яка підказка мені від нього вимагається.

— Абу Алі ібн Абдуллах, ваша милість.

То ж я дивлюся, він надто смаглявий для германця. Спасибі хрестовим походам, — труну Господню, здається, так і не знайшли, проте медицину в Європі підняли на належний рівень.

— Угу… Я зватиму тебе Алі… — підіграв я ескулапу, як і всі азіати, у душі переконаному, що європейці тупі й ледачі хами. Ще й морду цеглою зробив. А чого, я світлість, мені можна. — Лікуй лицаря добре. Він мені потрібний здоровий. Інакше, як ти вірно помітив, я вдарив би вище чи нижче.

Потім наморщив лоба, зображаючи розумовий процес, і запитав:

— Скажи, Алі… Чи чув ти щось про ту біду, що трапилася з лікарем з Янополя?