Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— І серед них Конрад фон Рітц?

Борн із Берліна відповів не замислюючись.

— Безперечно! Якщо і є хто благочестивіший за фогта Розіттен, то я про таке не чув. Хіба тільки Його Святість папа Римський і Гросмейстер.

Погано. Невже я й справді схибив зі звинуваченням?

— А якщо я скажу, що Конрад майже півроку силоміць утримує в замку чужу наречену, взяту розбоєм прямо з-під вінця? І не одну, а разом із подружками. А нареченому благочестивий лицар наказав язик відрізати, щоб справедливості не шукав...

— Поки на власні очі тую дівчину не побачу, нізащо не повірю! — твердо відповів бранденбуржець. Не замислившись ні на мить.

Говорячи це, він різко висмикнув із держака смолоскип і зробив кілька швидких кроків у мій бік. Справді швидких, я й відсахнутися не встиг. Розслабився. А якби лицар не смолоскип у руці тримав, а меч?

— Таке звинувачення, лицар Позбавлений спадщини, не можна проголошувати, ховаючись у тіні! Я хочу, щоб ти повторив усе, дивлячись у вічі!

«Припливли! Зараз він побачить мене у всій красі, і про переговори можна забути. Доведеться знову хапатися за зброю! Втім, хіба не для цього ми прийшли сюди? Десятком ворогів більше, десятком менше...»

Але лицар поводився дуже дивно. І дивився на мене скоріше з цікавістю, ніж з подивом.

— Ти справді дуже молодий. Як і розповідали ті, хто бував у бою поряд. І я продовжую слухати тебе Desdichado, тому що з повагою ставлюся до слів тих славних лицарів. Але, попереджаю, збрешеш — битимешся зі мною.

«Не зрозумів? У них у Бургундії… тьху, Бранденбурзі, що гірські велетні буденна справа?»

— А нехай фон Рітц тобі й відповідає, Борн із Берліна. Думаю, лікар Алі вже привів фогта до тями. Ходімо. Хочеш дізнатися правду, сам про все і розпитаєш.

— То ти його не вбив? — тепер лицар здивувався по-справжньому.

— Ні... — я відповів небагатослівно, все ще роздумуючи над тим, чому Борн такий байдужий до моєї зовнішності. — Але щоб у нас була повна довіра, спершу випусти Лиса. Даю слово, що чим би все не закінчилося — вас ніхто не чіпатиме… Якщо самі не почнете.

— Звичайно…

Лицар повернувся до вежі і махнув смолоскипом.

— Зігфріде! Відпускай капітана. І якщо хочеш, приєднуйся до нас. Фон Рітц живий, і ми йдемо до нього.

— Добре, йдіть. А я почекаю світанку… — другий лицар був не такий відважний чи безрозсудний, як Борн. — Вночі багато виглядає інакше, ніж удень.

Водночас двері в вежу знову відчинилися і випустили назовні Фрідріха Рудого. Лис підійшов до нас і зупинився в парі кроків, здивовано схиливши голову до плеча.

— Ваша милість… Степане… Е-е-е, пане Айзенштайн. Іржавий спис мені в… Ти знову змінився?! От дива! Якби не шкура ведмедя, то й не впізнав би одразу! — глянув на бранденбурзького лицаря і обірвав себе. — Не до спіху. Пізніше поговоримо. Я усе вірно зрозумів: ти переміг фон Рітца і замок наш?