Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Може і так. На жаль, але в питаннях середньовічного етикету я цілковитий профан. У якій руці треба тримати котлету, коли вилку тримаєш у правій, я вже освоїв, а от чи повинен джентльмен знімати капелюх, якщо він на голові у іншого джентльмена, забув... Доведеться покластися на більш авторитетну думку, сподіваючись, що мене не розводять, як бджіл.

— Добре, Лисе. Схоже, пора тебе з капітанів у радники переводити... Як тільки розживуся нерухомістю і сяду десь на правління, так відразу і призначу. Відмова не приймається.

І коли я вже навчуся спершу думати, а потім говорити? Весь час забуваю, що народ тутешній кожне слово сприймає буквально. Пожартував називається. Лис навіть гикнув від несподіванки. А очі витріщив, як глибоководна рибина на поверхні.

— Ходімо, — вивів я його зі ступору. — Пліткуємо, як дівчата на вечорницях, а лицар Борн чекає на нас. Нечемно.

— Що це з Лисом? - здивувався бранденбурзький лицар. — Почервонів і витріщив очі, як чернець у борделі. О ні! — ляснув себе долонею по лобі. — Побий мене грім!.. Вибач, друже. Я мусив одразу пояснити. Та якось до речі не довелося. Степане, твій капітан не здавався в полон. А тільки погодився покликати тебе на переговори, і добровільно залишився у вежі, підтверджуючи, що з вашого боку проти нас немає злого наміру. Тобі нема в чому дорікати Фрідріху. Він чесний і хоробрий воїн. Жаль тільки, підлого стану. Але щось мені підказує, не довго йому чекати лицарських шпор. З таким паном — або на плаху, або в дворяни.

Ось справді, добрими намірами мощена дорога в пекло. Допоміг, називається. Бідолаха капітан навіть спітнів і ніяково витер долонею піт з чола.

— А ти суворий, — чи то схвально, чи навпаки, — сказав Борн. — Парою слів так збештати досвідченого найманця, не кожен зуміє. Запам'ятаю. На всякий випадок.

Я тільки хмикнув. Щоб усе пояснити, п'яти хвилин не вистачить. А довше стояти перед входом у донжон безглуздо. Наче я не переможець, а прохач. Он хрестоносці вже косяться. Скоро жарти відпускати почнуть, і вже тоді про мирний кінець справи можна забути.

Так що я начепив на себе маску пихатості і потопав вверх, задираючи ніс настільки високо, як тільки міг собі дозволити, щоб не навернутися зі сходів. До речі, мабуть, для цього почет і потрібен. Щоб підхопити сеньйора, коли він оступиться.

Подіяло. Храмовники, що ніби не навмисне стояли в нас на шляху, мовчки розступилися, даючи дорогу.