Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Ну немає в мені справжньої агресії. Реальний огр чи троль таким ударом завершив би поєдинок, буквально відірвавши лицареві ноги. А я в останню мить згадав про гуманність… Навіть до німців. Так що Конрад фон Рітц заволав щось на кшталт: «О, майн Гот!» і брякнувся всім зодягненим залізом об бруківку. Чи спершу брякнувся, а вже потім заволав? Не суть, головне я знову переміг!

Більше того, противник живий і начебто при свідомості... Міцний мужик. Навіть певну повагу викликає. Якщо забути про його підлість.

Глядачі одностайно охнули, і замок накрила тиша, в якій було чути тільки стогін храмовника та моє гучне дихання.

Незважаючи на заборону, кілька стрільців не стрималися, побачивши поваленого комтура, і спустили тятиви луків. Але, як і раніше, від стріл у мене тільки свербіж по спині пішов. Що я відразу всім і продемонстрував. Почухав між лопатками палицею.

Ця така мирна дія чомусь викликала у глядачів на гальорці гучні крики. Деякі навіть закривали обличчя та відверталися. Чогось я не зрозумів? Може, німці вважають, що чухатися на людях непристойно? Дивно для нації, яка навіть у пусканні вітру за столом не бачить нічого поганого. Хоча, сам я за такого не бачив, а люди чого тільки не прибрешуть.

Конрад безсило шкрябав руками по бруківці, чи то намагаючись підвестися, чи відповзти… Швидше останнє. Кому хочеться у пекло? А ось він я — посланець Бааль Зебуба. Тобто самого Вельзевула, Люцифера чи Сатани. Залежно від віросповідання та глибини пізнань. (Як на мене — всі вони один чорт). І оскільки у нас не лицарський турнір, а начебто Божий Суд, то на допомогу тевтонцю ні герольди, ні зброєносці не прийдуть. Хіба що труп забрати. Втім, і це не в нашому випадку. Адже за легендою я за ним і з'явився. Чи мені тільки душа належить…

Розберемося, по ходу... А поки що треба в бідолахи хоч залізний горщик з голови зняти. Дихання полегшити, поки справді дуба не врізав. Я ще не про все дізнався, що хотів. Наприклад: де він ховає ключ від скарбниці, в котрій гроші лежать? Та й із викраденням дівчат нічого не зрозуміло. Якщо полонянок немає в Розіттен, то куди він їх сховав? Які плани у Гросмейстера щодо Грюнвальда? Загалом вистачає тем до обговорення.

Але, перш ніж зайнятися комтуром, треба себе в порядок привести. Бо стою, як опудало...

Насамперед я висмикнув з ведмежого черепа моргенштерн і відкинув убік. Поторкав пальцями проріху... Яку чудову шкуру зіпсував, сволота! Раритет... Чи навпаки — новоділ? Загалом, зараз таких не роблять.

Потім відклав палицю і опустився навколішки поруч із поваленим лицарем. Спершу, про всяк випадок, відсунув подалі від руки панцербрехер. Не фільм знімаємо. І всі ці удари в печінку героєм, що вже практично програв, ми не замовляли. Тим більше що головний персонаж тут я. Тобто повинен дожити до останньої серії.

Зітхання полегшення, що долинуло навіть сюди, підказало мені, що саме раніше викликало у глядачів поєдинку переляк. Коли я заніс кийок над головою щоб почухатися, вони вирішили, що це для завершального удару.

— Живий? — поцікавився, стягуючи шолом.

Злий, повний ненависті, хоч і затуманений болем, погляд тевтонця був кращий за будь-яку відповідь.

Молодець лицар. Добре тримається. Коліна напевно розтрощені і біль моторошний, он — все обличчя в поту. А тільки зубами скрегоче... Не був би ворогом і закінченою сволотою, я б навіть поважав його.

— Готовий вирушати чи може висповідатися хочеш? Полегшити душу наостанок.

— Роби те, за чим посланий, демон… Мені нема в чому каятися… — з тугою прошепотів фогт. — І вже точно не перед бісом.

Упертий попався. Ну, не катувати ж мені його, справді. До Женевської конвенції ще не одна сотня років, але ж я не садист, не зможу над пораненим знущатися.

— Невже, Конрад фон Рітц, тобі й справді не страшно вирушати в Пекло навіть не зробивши спроби очистити совість?

— Тобі яка турбота? — буркнув той, ледве стримуючи стогін. — Роби те, для чого прийшов.

— Найпряміша, — я довірливо понизив голос. — Чим чистіша душа, тим менший час її мук у чистилищі. І отже, нам менше клопотів ... Думаєш, не набридає віками одне й теж? Замість того щоб за сукубами поволочитися або в карти з братками перекинутися, весь час одне й те саме — підкладай дрова під котли з киплячою смолою, щоб не остигали. Та муч грішників розпеченим залізом.

З кожним вимовленим словом обличчя лицаря блідніло, ніби з нього випливала вся кров до краплі.

— Ну так що? Поговоримо про спалених живцем невинних немовлят, чи про дівчат викрадених з-під вінця для наруги та забави? Розкажи, лицарю, потіш мій слух...

Такого здивованого і водночас обуреного погляду я навіть у Митрофана ніколи не бачив.

— Та ти збожеволів, демон?! — обурився храмовник, намагаючись сісти. Але не зміг і зі стоном повалився горілиць. — Які ще немовлята та дівчата?..

— Говорю про весільний потяг, вирізаний цієї зими біля Янополя… — послужливо підказав я. — Де тепер наречена… з подружками? Все ще ублажають твоїх воїнів чи ви їх порішили вже всіх?

Мабуть, у моєму тоні щось насторожило тевтонця. Він придивився уважніше, наскільки це дозволяв зробити невірне світло від смолоскипів, похитав головою і криво посміхнувся.