Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Зараз усе побачиш і почуєш. Головне, не втручайся. Я серйозно, капітане. Це наказ!
— Як скажете, пане бароне…
— Лисе, я пам'ятаю кодекс найманця. Тому, повторюю: «Що б тобі не здалося, ні в якому разі не втручайся!» І людей притримай. Добре?
— Та я зрозумів, зрозумів.
Видно було, що йому нічого не зрозуміло, але, судячи з серйозності погляду, капітан уже звикав довіряти моїм словам. Бо досі вони не розходилися з ділом, а головне… приносили прибуток.
Думка, як завжди виникла несподівано. Втім, швидше за все, її підказали своїми діями тевтонці, коли намагалися вплинути на мене молитвою. Мабуть на повному серйозі сприйнявши мій маскарад. А якщо їх переконало, то чому не продовжити виставу? Значить, час виходити на сцену…
Тобто годі бігати по переходах, а треба вбиратися на відкритий простір. Звідки мене можна побачити і почути.
Захисники замку, з тих, хто траплявся на шляху, були готові розпочати бій із людьми і не очікували побачити чудовисько. Тож здебільшого кнехти самі відскакували убік, і я пробігав повз, не звертаючи на них уваги. Тих, що не встигали зійти з дороги, і особливо завзятих просто відштовав. Подолавши галерею і сходовий проліт сусідньої вежі, я вискочив у внутрішній двір замку, встав посередині і не гаючи ні секунди закричав на всю міць своєї теперішньої горлянки.
— Конрад фон Рітц! Чаша терпіння переповнилася твоїми злодіяннями! Настав час тобі самому випити її гіркоту! Я молодший демон четвертого курсу фізико-математичного факультету Абдулл Рахмон ібн Хоттабич прийшов за тобою! Виходь, якщо ти чоловік і бійся зі мною! Мій король, великий і справедливий декан Бааль Зебуб дає тобі останній шанс. Переможеш — житимеш ще сто років. Програєш — пекло з нетерпінням прийме твою душу!
Свій розрахунок я будував на поголовних забобонах, властивих середнім вікам, що породило полювання на відьом та інше мракобісся. І не схибив.
— Що?! — фогт, мабуть, тільки-но прокинувся і вискочив на зовнішню галерею прямо в нічній сорочці. Втім, може, штани він і встиг одягнути, мені знизу не було видно. — Ти, плюгаве породження пекла смієш стверджувати, що диявол прислав тебе по мою душу?! Душу командора Ордену хрестоносців? Який прийняв обітницю служіння святій вірі і несе її світло в землі язичників?
Декілька лучників, що встигли піднятися на стіни, вважаючи, що можуть втрутитися в нашу розмову, дружно спустили тятиви. Але всі стріли, як і слід було очікувати, відскочили від мене, не завдавши шкоди.
— І це все? — я зневажливо згріб ногою в купку зламані, з розщепленими наконечниками стріли і демонстративно сплюнув на них. — Бери в руки меч, як належить чоловікові, а не сип словами, як жалюгідний скопець, не здатний навіть на продовження роду... Або одягни рубище, накинь на шию петлю і смиренно встань переді мною на коліна. Каяття, звісно, не допоможе. Але, можливо, збавить твою душу від кількох зайвих сотень років пекельних мук.
Останнє порівняння до християнства не мало жодного відношення, але у світлі проблем, які мучили храмовника, прозвучало дуже доречно. Непрямо підтверджуючи, що я справді посланець тих сил, для яких немає таємниць. Та й звучало образливо. Після нього про петлю і рубище можна було навіть не додавати.
— Слухайте мене всі! — втрачаючи залишки здорового глузду, заревів фон Рітц. — Нікому не втручатися! Я сам відправлю демона в ті глибини пекла, звідки він наважився вилізти! Нехай Сатана переконається у міцності моєї віри та силі меча, освяченого самим Понтифіком!
Чудово. Саме те, що потрібно. У сенсі чого я своєю нелицарською поведінкою, а точніше — відвертим хамством, і домагався. Фогт купився на банальне «слабо». І тепер чисельна перевага захисників остаточно звелася нанівець.
Ні, правильно вигадали предки вирішувати суперечки поєдинком. Сильно заощаджує ресурси. Як людські, і у грошовому обліку. У наш час би так. Виникло спірне питання — бери меч і виходь на Суд Божий. Виграв — твоя правда і слушність. Програв — сиди тихо і не дзявкай. Готуй апеляцію до Гаазького суду. Або тренуйся краще... Угу… А Кличка з мерів одразу в президенти.
