Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Брешеш… На моїх руках багато крові. І язичників, і єретиків, і невірних. Мабуть, і дитяча знайдеться. Але в чому мене точно не можна звинувачувати, то це в нарузі над дівчатами. І ти не міг би про це не знати, якби насправді прийшов із пекла. Хто ти? І навіщо так вирядився?

«Ух ти, який кмітливий. Втім, був би дурнем, у фогти б не вибився. Це в нас тепер останній дурень може зайняти хоч командорське крісло, хоч депутатське. Були б гроші та зв'язки відповідні...»

Я бачив, що лицарю з кожною хвилиною стає гірше, отже, слід поспішати з допитом.

— Яка різниця, чия рука відправить тебе до пекла? Демона чи месника? Але якщо хочеш знати, розповім. Пізніше. Спершу закінчимо з нареченою. Чому я маю вірити твоїм словам, а не стражданням товариша?

— Звідки мені знати? — відказав тевтонець спокійно. — Я ж не чув, що саме він каже. Може, сплутав із кимось? Якщо нападники хрестоносцями були одягнені. А може, розум з горя втратив? Але одне я знаю точно — це не моя витівка.

— Справді? Будеш стверджувати, що це не ти возив потай свою дружину лікуватися від безплідності до лікаря з Янополя? А коли він образив тебе...

Мене зупинив сміх лицаря. Це було так неймовірно та несподівано, що я навіть розгубився. Тяжко поранений храмовник, дивлячись в обличчя смерті, сміявся.

— Тобі смішно?! — гаряча хвиля вдарила мені в скроні. Задихаючись від люті, я змахнув з голови ведмежу шкуру разом із шоломом, схопив німця за плечі і рвонув до себе. — У вічі дивись, ублюдок!

Фон Рітц глянув на моє обличчя, і в його погляді знову з'явилася смертна туга. Він уже майже переконав себе, що має справу з ряженим, а виявилося, що навіть під маскою ховалася не людина.

— Мені справді смішно, ким би ти там не був. Але якщо з воїном я готовий поговорити, то з демоном нам обговорювати нема чого… — прохрипів він. — І якщо тобі потрібні відповіді — перехрестись.

— Навіщо.

— Хіба ти не почув? — фогт стомлено заплющив очі. — З посланцем Сатани мені говорити нема про що.

Треба так треба. Що мені шкода?

— Добре. Дивись… В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

— Православний, значить… — зітхнув той і знову заплющив очі. — Шкода. Але хоч не демон. Так і бути... Не маю інтересу до жінок тому, що я... скопець.

— Ну і що з… — згарячу, я не одразу усвідомив сенс почутого. — Як ти сказав? Повтори!

Храмовник знову скривив губи. Від болю... А може, від гіркоти.

— Так. Тобі не почулося.

Трясця! Але тут мені згадався голос фогта, що більше нагадував лосине ревіння, ніж манірне щебетання євнуха, і я недовірливо перепитав:

— Скопець? З таким басом?

Але тевтонець не зніяковів.

— Цього пояснити не можу. Може, Господь вирішив, що вже досить забрав… Але я не брешу. Ще зброєносцем магістра Робіна фон Ельца, у бою з литовцями під Ошмянами, я отримав поранення у пах. І з того часу у мене в штанах нічого немає. Можеш сам подивитися, якщо не віриш.

Я смикнувся був до обладунку німця, але схаменувся. Так не брешуть. Навіть на смертному одрі. Тим більше, ворогові.

— Тепер розумієш, чому я не міг нікуди возити дружину... Якої, у мене, щоб ти знав, теж нема і ніколи не було. А побачивши весілля, навіть чуже, у мене тільки зуби нити починають.

«Що за маячня?! А як тоді історія брата Себастьяна? Щоб мені луснути, якщо я хоч щось розумію! Або хтось безсовісно бреше… або ми не той замок захопили?»

— Чуєш, фогт! А це точно Розіттен?

Замислившись, я незграбно зачепив коліно Конрада, від чого храмовник, що тримався з останніх сил, навіть не скрикнувши, закотив очі і знепритомнів.

  — Гей-гей, ти чого надумав? Ти перестань... Ми ще не договорили…

А потім схопився на ноги і гаркнув на весь замок.

— Чого рота роззявили?! Не бачите, комтур вмирає? Живо лікаря сюди! А то я вам усім покажу де раки зимують!..